Історія Лютежа в одній книзі

Як місцевий житель роками збирав спогади земляків

Віктор Винниченко готував свою книгу «Лютіж: минуле славетного села» упродовж п’яти років. Працював в архівах, записував розповіді місцевих мешканців. Нарешті книжка вийшла у світ. З живими історіями і фотографіями. Автор не тільки зібрав цікаві історичні дані, а й дослідив генеалогію кількох місцевих родин. Та найголовніше, що її високо оцінили односельці

Писав про те, що зачепило

Вікторові Винниченку 62 роки, він — корінний лютежанин, як то кажуть, з діда-прадіда. Закінчив місцеву школу (тепер Лютізький ліцей), а потім Київське вище інженерне радіотехнічне училище. Служив в армії, згодом працював у Вишгородському райвідділку поліції. 2002 року вийшов на пенсію. Нині Віктор Васильович не тільки пише книжки, а й трудиться. Писати почав 2013 року. Каже, потягнуло на поезію. Це були присвяти різним людям, віршовані привітання зі святами. У 2020 році вийшла перша поетична збірка пана Віктора під назвою «На перетині шляхів», а через рік — ще одна: «Серця, зігріті чашечкою кави».

— Пишу про те, що мене зачепило, запалило, про людей, які мене вразили, — ділиться лютежанин.

І зізнається, що завжди мріяв створити щось серйозне на історичну тематику. 2020 року Віктор Винниченко побачив книгу про Лютіж «Над краєм нашим сходить сонце завтрашнього дня», яку написала сільська староста Тамара Савенок. Поділився думками з другом. Той порадив: «А ти напиши свою книжку». І Віктор Васильович почав збирати матеріали.

Робота з архівами

Для створення книги про Лютіж Віктор Винниченко працював з архівами й опитав 85 односельців. Описував історію села з 30-х до 60-х років ХХ сторіччя. Охопив колективізацію, виселення селян до Сибіру, Голодомор, Другу світову, а саме захист Києва і Лютізький плацдарм, відбудову села і будівництво Київської ГЕС. Історію села прагнув написати без райдужних барв і викривлень.

— Мені сподобалося працювати з архівами СБУ.

Здавалося б, така таємнича організація, а з архівами працювати дуже просто. Достукатися легко. Також мені неабияк допоміг архів Вишгородської адміністрації, — розповідає автор книги.А ось отримати інформацію з архіву МВС не вдалося.

– Я шукав відомості про лютежан, які були засуджені в 30-х за так званим законом про 5 колосків. Знаю, що були такі справи, однак не дозволили, — журиться Віктор Васильович.

Знайшов родичів

Утім, найбільша цінність праці — у розповідях лютежан, які надали домашні архіви та сімейні фотографії. Письменник спілкувався також з лютежанами, які народилися в селі, проте згодом виїхали. Географія — Демидів, Димер, Київ і навіть Львів.

— Багато людей свято бережуть пам’ять про своїх батьків, дідів, бабусь, — розповідає письменник.

Вікторові Винниченку навіть вдалося скласти генеалогічні дерева деяких родин: Духот, Кирієнків, Новаківських, Кріпаків, Москаленків, Мельниченків. Про свій рід Винниченків автор також не забув. Каже,  що під час написання книги знайшов свою рідню, про існування якої не підозрював.

— Я йшов з вулиці Вітряного до центру, записував розповіді людей. Мені радили, до кого ще звернутися. Ось так і знайшов родичку в четвертому поколінні, — пояснює Віктор Васильович.

У книжці також є плани старих осель лютежан: видно, де була піч, стояло ліжко, містилася комора і сіни. Віктор Винниченко зібрав і фольклор, а саме народні куплети. Спогади людей подані живою автентичною мовою і дають яскраве уявлення про життя села.

Книжку — у спадок

Книгу Віктор Винниченко писав 5 років. Зупинявся, коли був вакуум інформації, шукав свідків і продовжував роботу.

— Складність була у пошуках людей. Бо багато вже померло. Тому про батьків і дідів часто розповідали їхні діти, які вже самі немолоді, — ділиться автор.

Віктор Васильович додає, що, може, й не відкрив нових історичних фактів, але систематизував архівні дані та найголовніше — відтворив спогади лютежан.

— Односельці прийняли книжку дуже тепло, особливо старше покоління. Бо вони хочуть, щоб історії їхніх родин були збережені. Одна бабуся навіть спитала: Як ти вважаєш, кому я книжку маю передати у спадок? — розповідає автор.

Праця «Лютіж: минуле славетного села» вийшла накладом 200 примірників. Вікторові Винниченку допомогли з друком, але частину накладу він оплатив із власних заощаджень.

Ані дня без рядка

Віктор Винниченко дав собі обіцянку: писати щодня. Бо задумів має чимало — нині трудиться ще над двома книгами. Одна з них буде про видатних лютежан.

— Є люди, які зробили вагомий внесок у розвиток села. Народний артист, люди, що будували водогін, педагоги, які одразу після війни відкрили у себе вдома класи і стали навчати дітей, — розповідає письменник.

Нова книжка — нові клопоти. Знову треба працювати з архівами, робити запити, дзвінки. Паралельно Віктор Васильович пише книгу про російсько-українську війну.

— Вона буде досить щемлива. Про в’язницю, яку росіяни влаштували на території підприємства у Димері під час окупації. Проіснувала близько місяця, але горя наробила багато. Деякі ув’язнені й досі в неволі, а деякі повернулися. Я їх опитую, і вони розповідають дуже страшні речі, — ділиться пан Віктор.

Головне у книгах і дослідженнях лютежанина — любов до рідної землі та людей:

— Нікого не засуджую. Та і яке я маю на це право? Люди працювали на рівні з волами, здолали всі тяготи, знущання й поневолення, і памʼять про них жива.