«Якщо загину, нехай мене поховає дядя Коля»

Історія волонтера, якому військові довіряють останню путь.

Чорний джип дяді Колі, активіста «Автомайдану» Миколи Ковтуненка, у Петрівській громаді знають усі. Поява авто приносить страшні новини: ще один військовий повернувся «на щиті». Родичі загиблих вдячні волонтеру за достойне прощання з найріднішими, а бійці пишуть у заповітах: «Нехай мене поховає дядя Коля». Його голос під час жалобної процесії звучить так, що серце завмирає: «Дивись, братику, як тебе громада зустрічає».

   «Мав за честь провести тебе, братику»: дядя Коля часто промовляє цю фразу на прощанні з військовими.
Фото: Олексій Самсонов, «Вечірній Київ»

«НА ЩИТІ», А НЕ «ВАНТАЖ-200»

13 червня у Лютежі прощалися з військовим Віктором Сингаєвським. Як завжди, на дорозі квіти, люди виходять віддати останню шану. З динаміків лунає Миколин голос. Жодні похорони захисників у громаді не відбуваються без нього. Волонтер, якого всі називають дядею Колею, вже
три роки супроводжує загиблих воїнів, як він каже, до «війська небесного нашого Господа». Микола Ковтуненко робив свого часу спортивну кар’єру і досі є віцепрезидентом Української Федерації вейкбордингу — екстремального водного спорту. Також працював у пресслужбах державних установ. Джип дяді Колі, який тепер асоціюється з прощанням із захисниками, колись був машиною для проведення спортивних заходів, вона «нафарширована» різною технікою для озвучення змагань.

Живе Микола на Вишгородщині, йому 60 років, хоча на вигляд стільки не даси. Разом з дружиною виховують маленького сина. Після початку повномасштабної війни чоловік волонтерив: доставляв допомогу, приганяв автівки, підтримував лікарні та опікувався дітьми-переселенцями. Одного разу після похованні у Вишгороді, Микола Ковтуненко вирішив: не можна наших військових просто проводжати під похоронний марш, а на машинах писати «вантаж-200».

— Бо тоді виходить, що різниця між похоронами наших військових і російських лише в кольорі прапора і державному гімні. А церемонія, траурний марш — такі самі. А наші загиблі герої — це не «вантаж 200». Я з цим написом борюся понад три роки. Нарешті частіше стали писати на машинах із загиблими «на щиті», — ділиться волонтер.

З 2023 року він став організовувати прощання з військовими. Перше провів у Вишгороді.

— Потім друге, третє. Люди почали поширювати відео, які розходилися, як то кажуть, циганською поштою. До мене стали звертися родичі загиблих, — розповідає Микола.

ГЕОГРАФІЯ — ВСЯ УКРАЇНА

За словами волонтера, в день у нього може бути два, а то й більше поховань. Географія — вся Україна. Проводжає дядя Коля не лише тих, хто загинув на полі бою, а й військових, які померли в тилу через наслідки поранень, хвороб чи нещасний випадок.

— Якщо людина вдягла однострій, вона заслуговує на шану, — каже він. Однак загальну кількість проведених заходів не називає: — Багато. Не хочу називати загальну цифру. Бокожна історія наших героїв і героїнь унікальна.

ОСТАННЯ ПІСНЯ

На похованнях, які організовує Микола Ковтуненко, завжди лунає музика, що розчулює до сліз: «Українське сонце», «Побратим», «Прощавай, голубко» та багато інших. Часто він ставить пісні як послання від загиблого живим. Коли у березні в Лютежі прощалися з військовим Леонідом Москаленком, волонтер увімкнув для синів пісню «Соколята».

— Музику замовляють родини, побратими та посестри, а іноді й самі воїни у заповітах. Коли ховали Максима Кривцова з позивним Далі, то лунали його вірші. Вікторію Боброву (Квітку) проводжали під пісню її мами. А Француза —Даніеля Ковальчука — везли, згідно з його волею, під техно. І Київ під цю музику стояв на колінах, — розповідає дядя Коля.

«МИ — ХРЕСТОНОСЦІ»

Микола Ковтуненко проводжає людей різних віросповідань. Сам він православний християнин. Його часто запрошують на поминальний обід прочитати молитву.

— Це важливо для родини загиблого. Ми з капеланом Майдану Миколою Мединським навіть трохи змінили молитву. Кажемо, воїнів забрали, щоб вони проривали небо, бо там теж іде війна. Наші герої мусять перемогти чорні сили. І тоді вони падуть як на землі, так і на небі, — підсумовує волонтер.

Він показує амулети й подарунки, розвішані в машині: римо-католицький хрестик від матері зниклого безвісти, мотанку, нашивку з позивним воїна, якого проводжав. Родичі загиблих підтримують зв’язок з дядею Колею, висловлюють подяку, запрошують на роковини. Одного разу дружина полеглого героя назвала Миколу янголом смерті.

— Я не образився, бо від родин сприймаю все. Але звернувся до капелана з проханням пояснити: це добре чи погано, що мене з янголом смерті асоціюють? Він відповів: «Ангел смерті сіє скорботу і смерть. А ми з вами гідно вшановуємо тих, хто, наслідуючи Христа, поклав своє життя, щоб звільнити нашу землю і народ від скорботи і вберегти від смерті. Ми — хрестоносці, які супроводжують наших героїв до святих місць Господа».

«МОГО ТАТА ВЕЗУТЬ!»

Волонтера дуже засмучує, коли трапляються такі, хто обганяє жалобну колону, розмовляє по телефону або просто поспішає у своїх справах. Дядя Коля згадав, як під час одного похорону біля нього в авто сидів 9-річний син загиблого. Хлопчик узяв мікрофон і вигукнув: «Куди ви всі поспішаєте? Мого тата везуть!» Микола Ковтуненко каже, що в Петрівській громаді військових завжди проводжають гідно: вся дорога всипана квітами, люди виходять і самі зупиняють машини.

— Громада сильна. Як віник зав’язана. Пучечок до пучечка. Її не зламати, — впевнений волонтер.

«А МИ ВИТРИМАЄМО»

На питання, як усе це психологічно витримує, Микола Ковтуненко зізнається, що після похоронів приходить додому і просто знесилений засинає. Він переніс три операції на серці, та попри це продовжує робити свою справу:

— Так, мені буває нелегко. Але кожен з наших героїв і героїнь у бліндажі, іноді без води та їжі, у спеку чи в мороз, коли всі пальці чорні, захищають нас. Їм справді важко, а ми витримаємо, — запевняє він.

Два роки тому в Нових Петрівцях померла Миколина мати. Він зранку з нею попрощався і поїхав
ховати військового.

— Я віз героя в бік Старих Петрівців, а по Нових Петрівцях везли мою маму в морг. Машина з нею зупинилася і вшанувала воїна. Я знав про це, їхав і плакав, — поділився особистою історією волонтер.

Мріє дядя Коля, як і всі — про перемогу та мир. Каже, що насправді не хоче проводжати загиблих, а мріє зустрічати переможців. Волонтер уміє проводити й веселі та розважальні заходи, але не під час війни. На питання — що робитиме після перемоги — відповідає одним реченням: — Весілля гуляти будемо!