Місце, де чекають своїх

У Петрівській громаді хочуть створити «Дерево надії» на честь зниклих безвісти захисників

З ідеєю облаштувати у громаді місце, де можна буде згадати тих, хто безслідно пропав на війні, виступила Олена Юрчук. Її чоловік вважається зниклим з початку 2024 року. Ініціативу підтримали інші родичі та сільський голова. Цей знак має стати символом надії для тих, хто не знає, де їхні близькі та коли вони повернуться

Хоч у полоні, аби живий

Олена та Юрій одружилися 2019 року. 2023-го чоловік пішов на війну, тоді його доньці було два рочки. Дівчинка, за словами мами, не має яскравих спогадів про батька, але знає, що він військовий, захищав Україну і загубився, його шукають.

З 19 лютого 2024-го Юрій, якому має виповнитися 32 роки, вважається зниклим безвісти.

— Я знала, що він на бойовому завданні. Зі мною зв’язувався заступник командира їхньої частини і запевняв, що все добре. Раз на три дні сам Юрій ходив на сусідню позицію, де був доступ до інтернету, і виходив на зв’язок. Казав, що буде штурм і вони готуються, — розповідає Олена.

Далі звісток від чоловіка не було. Невдовзі Олені принесли сповіщення з ТЦК про те, що Юрій зник безвісти. Відтоді почалися пошуки.

— Згідно з актом службового розслідування мій чоловік потрапив в оточення. Їхню вогневу точку захопив ворог. Хотілося б, звісно, вірити, що він у полоні. Але питання, чи взяли? — ділиться болем Олена.

За два з лишком роки вона не отримала жодного офіційного підтвердження, що Юрій може бути в полоні.

— Коли він ішов на позиції, я боялася, щоб не потрапив у полон. А відколи перейшов у статус безвісти зниклого, я молюся, щоб Юрій був живий, навіть якщо в полоні, — з надією каже Олена.

У тата на руках: донечка знає, що її батько — військовий і він загубився.
Фото Олени Юрчук

Повернути рідних додому

Жінка зізналася, що вони разом зі свекрухою перші кілька місяців просто сиділи та чекали, коли Юрій повернеться.

— Мені здавалося, все закінчиться швидко, чоловік знайдеться. Але, на жаль, дива не сталося. Тоді я почала знайомитися з тими, хто теж шукає своїх, і ми поступово об’єднались у спільноту, — розповідає Олена Юрчук.

Вона стала однією із координаторок спільноти, що налічує кілька сотень людей з різних областей України.

— Така комунікація вкрай важлива, особливо на початку пошуку, коли ти розгублений і не знаєш, кому яке питання поставити, — пояснює жінка.

Родичі зниклих разом подавали звернення, організовували зустрічі, налагоджували комунікацію з військовими частинами,
державними органами. Олена шукала інформацію не тільки про свого чоловіка, але й про інших. Вона каже, що у справі
пошуку зниклих має значення кожен документ, будь-який папірець має бути оформлений належним чином.

Одного разу до спільноти звернулися волонтери й повідомили, що звільнений з полону військовий шукає родину товариша, який усе ще перебуває у неволі. Дружину полоненого з Василькова знайшли, і вже під час останнього обміну чоловік
повернувся додому.

Це була дуже радісна звістка, та, на жаль, частіше родичі отримують інші — підтвердження загибелі.

— Я хочу знайти і повернути додому свого чоловіка. Хоч живого, хоч загиблого. Головне — знати, що з ним, — наголошує Олена.

Дерево, лавиця або книга

4 травня у Гостинному будинку Старих Петрівців на неформальну зустріч зібралися мами та батьки, дружини, бабусі й сестри військових, які вважаються зниклими безвісти. Захід організували фахівці супроводу ветеранів Петрівської громади спільно з ГО «Захист держави».

Олена Юрчук запропонувала ідею облаштувати у громаді особливе місце, присвячене зниклим безвісти. Зробити це не в пам’ять про них, а на знак надії та віри, що рідні повернуться.

Жінка підготувала на розгляд декілька варіантів інсталяцій. Це можуть бути дерева з листочками, жетони з іменами зниклих героїв або алеї з портретами.

— Наші захисники також заслуговують, щоб на їхню честь був такий знак. Щоб усі вони повернулися і познімали фотографії, жетони, не важливо, що ми оберемо, — вважає ініціаторка.

Вона розповіла про знайому, дружину зниклого безвісти воїна з Рахова. У місті облаштували таку алею неподалік храму.

— Там висить портрет її чоловіка. Жінка щоранку приходить туди пити каву з коханим, — каже Олена.

В інших громадах ставлять спеціальні лавиці з кованою аркою, куди вішають сердечка, замочки або роблять інсталяцію книги, на сторінках якої світлини воїнів.

Портрети — це дуже боляче

Фахівчиня соціального супроводу ветеранів у Старих Петрівцях Ольга Дулапчій зауважила, що встановлення такого знака — тема вельми делікатна, і треба врахувати думку всіх родичів зниклих.

— Військові й так знають, що їх удома чекають. Коли їх зустрічають гучно, їм це не дуже подобається. Але таке місце може бути потрібне саме рідним, щоб вас об’єднував не тільки спільний біль, але й віра та надія, — вважає Ольга Дулапчій.

Більшість учасників зустрічі ідею підтримали. Вони погодилися, що це потрібно і родичам зниклих, і їхнім друзям, які теж чекають, хоча не завжди можуть поговорити про свої почуття з родиною захисника.

Утім, дехто виступив проти задуму з портретами, бо це надто боляче і нагадує алею пам’яті загиблих. Інші просили не зазначати імен, а створити загальне місце надії.

Обговоривши варіанти, родичі зниклих зупинилися на ідеї з деревом і гачечками, з яких захисникам легше буде знімати жетони. Тож звернулися до сільського голови Радіона Старенького. Він їх підтримав. А це означає, що у громаді буде своє унікальне
«Дерево надії».

Текст — Яна Осадча