«Не дай, Боже, нікому таке пережити»

Дата публікації: 07.05.2026

Історія нашого земляка, який повернувся з російськоно полону

Морський піхотинець, житель Старих Петрівців Олександр Макаренко потрапив до рук ворога в листопаді 2023 року під час боїв під Кринками, що на Херсонщині.д У російському полоні провів 26 місяців. Пережив катування, голод, розстріл побратима. Втратив понад половину маси тіла. До полону важив під сотню, а після звільнення всього 48 кілограмів. Повернувся додому влітку минулоріч. 3 квітня ветеран відзначив день народження в родинному колі

 

Від Майдану до Кринок

— Саша подзвонив 6 листопада 2023 року, якраз на день народження мого меншого сина, привітав. Ми побалакали, і він сказав: «Мамо, я не знаю, чи повернуся. Дуже багато в нас хлопців пропало безвісти, хтось загинув». Я відповіла: «Синку, повернешся і будеш удома», — згадує мати Олександра Макаренка Наталія Вікторівна.

Також він додав, що не виходитиме на зв’язок 10 днів, але і потім не телефонував.

Олександр народився на Київщині, в селі Радинка. 2014 року його мати вийшла заміж за старопетрівчанина, і сім’я переїхала в це село.

Сашко працював у Києві в супермаркеті. Коли стався Майдан, активно підтримав його. 2021 року він добровольцем пішов у військо.

Повномасштабне вторгнення зустрів на Луганщині, приймав бій разом із побратимами та евакуйовував місцевих мешканців.

Згодом їх направили на Покровський напрямок, а потім — на Херсонський.

Саме там Олександр і потрапив у полон. Сталося це у Кринках на лівому березі Дніпра, куди висадили українських морпіхів. Операція тривала майже 9 місяців, однак бійцям довелося відступити, багато хто загинув або потрапив у полон. Серед них і наш земляк…

Смерть побратима

Олександра окупанти жорстоко побили, у нього опухла щелепа та руки, також вибили зуби. Особливо жорстокими, за словами військового, були ефесбешники з Москви.

Олександр Макаренко каже, що його переплутали з побратимом: з нього зняли жетон, куртку і наділи на товариша. Той був такого самого зросту, як Сашко, і мав таку саму бороду, бо хлопці не голилися 24 дні, адже були на позиції.

— Його розстріляли на моїх очах. І ще двоє загинули. Один хотів утекти, а другого просто забили до смерті, він був тяжко поранений. Так і залишилися вони там назавжди, десь між Херсоном і Кримом, — з болем розповідає морпіх.

Допомогла віра

Через місяць Олександра перевели до колонії суворого режиму в Донецьку область. Серед ув’язнених також було багато місцевих хлопців, яких затримали на вулиці і які відмовилися воювати. Морпіх чув, що відбуваються обміни. Під один з них потрапив Влад — військовий з Маріуполя. Саме його Сашко попросив передати своїй мамі важливу новину: її син живий, але в полоні.

— Добре, що встиг. Бо потім нас знову почали нещадно бити. Я став пам’ять втрачати. Було таке, що я не міг згадати ані свого прізвища, ані дати народження. Дякую побратимам, які приводили мене до тями, як могли, — ділиться страшними спогадами Олександр.

У донецькій колонії полонених утримували в бараках по 150–200 людей. Крім катувань, ув’язнених морили голодом. До полону Олександр важив 99 кг, а повернувся додому з вагою 48 кг. Каже, були такі, що мали всього 23-25 кг, самі кості.

Вижити в таких нелюдських умовах військовому допомагала віра:

— Я ніколи в Бога не вірив, але там повірив. Молився. Уві сні спілкувався з мамою, братом, із побратимами. Одного разу наснився товариш, якого розстріляли замість мене. Він сказав: «Ти обов’язково повернешся додому живим».

У березні 2025-го полонених почали розподіляти по інших закладах: когось повезли в Оленівку, когось у Мордовію, а Олександра відправили до Новосибірська. Минали один за одним сірі страшні дні, в’язні працювали на пилорамі, час від часу їх били дубинками або електрошокерами, примушували стояти із зігнутими колінами, ходити строєм із піснею.

У найтяжчі моменти Олександр повторював про себе слова: «Я обов’язково повернуся додому».

«Мамо, я вдома»

Одного разу до камери увійшли росіяни і сказали: «На вихід». Сашка разом із побратимами примусили роздягтися, пофотографували всі татуювання, дали станки, щоб поголилися, і постригли.

Спочатку Олександра знову привезли на Донеччину, де він уже був, та завели в ізолятор.

— Приходить спецназ «Альфа», ми їх називали «чорні дельфіни». Питають: «Хто буде укладати контракт з російською армією?» Всі мовчали. Тоді спецпризначенці кажуть: «Ну все, їдемо на розстріл», — згадує морпіх.

Каже, що в той момент не розумів, що росіяни блефують, і був готовий до найгіршого. Однак щось у їхній поведінці змінилося. Наприклад, полоненим запропонували води, чого раніше не бувало.

А далі все відбувалося немов у тумані: аеропорт, гелікоптери, собаки, на очах обмотана скотчем шапка.

Повірив у обмін Олександр тільки тоді, коли почув слово «Україна». Переконався, що справді летить додому, вже коли їх із Санкт-Петербурга привезли у Білорусь, а звідти — на Батьківщину. Це було влітку 2025 року:

— Перше, що я побачив — зелена трава. Думаю, як так: у Новосибірську начебто зима була, а я влітку повернувся? Тому був шокований і дуже радий поверненню.

Поки Олександр був у полоні, його мати збирала інформацію, де її син.  Знайшла бригаду, звернулася на «гарячу лінію». Пізніше вона побачить і впізнає Сашу на російських відео з полоненими, а також їй передасть звістку звільнений з неволі військовий Влад.

За цей час Наталія Вікторівна багато чого навчилася, бо раніше не знала, як електронною поштою користуватися. Вона познайомилася з дружинами та матерями інших військовополонених, і вони разом боролися за звільнення рідних. Так тривало довгих 26 місяців. І нарешті жінка отримала довгоочікуване повідомлення, що її син повертається. А невдовзі почула і його голос: «Мамо, я вдома, у мене все  добре».

Мрія про дім і родину

Олександр Макаренко нині проходить реабілітацію, відновив зуби, має проблеми із судинами. І, звісно, жахіття, які пережив у полоні, не дають спокою.

— Буває, що починаю захитуватися, ніби п’яний. Алкоголю я взагалі не вживаю. Хоча думав, коли приїду, то нап’юся, — зізнається ветеран.

Розповідає, коли його «накриває», сідає в машину і їде кататися, бо дуже любить рух.

Мріє Олександр про власний дім та родину. Ділиться, що після звільнення з полону познайомився з жінкою і планує весілля.

— Хочу, щоб побратими мої повернулися додому і держава не забувала про них, а забезпечувала належне лікування і підтримку. Бо з різними травмами люди звідти приходять. Не  дай, Боже, нікому таке пережити, — каже морпіх.

 

Текст — Яна Осадча