Віталій Жаврук: «Ми могли закінчити війну в 2015 році»

Відчайдуха, який сам попросився на війну. Погодився стати водієм БТРа. Закривав позиції навколо донецького аеропорту, коли там тривали найзапекліші бої. Наш земляк – Віталій ЖАВРУК, позивний «Тигр», молодший сержант, кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня

«ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ НА ВІЙНУ»

– Віталію, як довго ви були на війні – у зоні бойових дій?
– Зараз до цієї війни адаптувалися, вона стала більш цивілізованою, як служба в армії. Місяць-два – і ротація. А нас у 2014 році не було ким замінити. Як заїхали восени у донецький аеропорт – і аж до вересня 2015 року ми нікуди звідти не виїжджали. Не було такого, що місяць-два на передовій, а потім місяць відпочинку. Ми весь час були в районі донецького аеропорту, близько дев’яти місяців без ротації. Село Піски – місяць-два, потім перекидали на інший бік –Водяне. З Водяного – в Опитне.

– Вас мобілізували, прийшла повістка?
– Я строкову службу проходив у 95-ій бригаді, яка одна з перших взяла участь у боях. Деякі хлопці, з якими я служив, потім пішли в армію на контракт і загинули за Україну. А я ж – такий самий десантник, нічим не гірший. Чому я тут? Я сам пішов, взяв повістку й поїхав. Це був обід 12 серпня 2014-го, а о сьомій ранку наступного дня я вже їхав до військової частини. Ми всі, по суті, – добровольці. Тоді багато хто приходив до військкомату й казав: заберіть мене на війну. І ставили печатку – мобілізований.

НАЙПЕРШЕ СТРІЛЯЮТЬ У ВОДІЯ

– Спочатку було навчання?
– Бойове злагодження в Житомирі близько двох місяців, щоб один одного краще взнали, отримали посади. Кому в роті бути гранатометником або ким. Я на строковій службі був водієм колісної бронетехніки. Тож пішов і тут водієм БТРа. Водіями ніхто не хотів бути. Бо найперше стріляють у водія, щоб зупинити машину.

– А далі куди, з Житомира?
– Основною базою ППД (пункт постійної дислокації) у нас була Костянтинівка. Місто лише звільнили від загарбника. Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка – це все по цій дорозі масового звільнення наших міст до перемир’я, поки всіх не зупинили. На мою думку, якби не зупинили, то ми могли закінчити війну в 2015 році.

– Які там були умови?
– Стара закинута психлікарня. Певно, 30 років не функціонувала. Вікна де були, де не було. Опалення, батарей не було. Їх давно порізали на брухт. Ми буржуйку в кімнаті поставили, у вікно – трубу, її шматтям заклали – все тепло. Проте не всі надто рвалися на передову, комусь треба було залишатися на нарядах. То вони до осені 2015 року вже почали плитку класти у вбиральнях.

ПЕРЕДОВА

– Що було на передовій?
– Не було такого дня, щоб десь щось не розірвалося поруч – 20-30 м. Далеко вважалося – на відстані 100 м. І місяцями геп-геп. Постійно, щодня. Не було й дня тиші. Ми застали три перемир’я. І навіть у цей час десь гепало, розривалося. Контузія була. Не знаю, з чим порівняти. Мозок у голові перевернувся. Ніби каструлю на голову вдягли й кувалдою стукнули. Потім кожні п’ять хвилин блюєш, і голова болить. Але від госпіталю тоді відмовився. Можливість приїхати на день-два в Костянтинівку – це був найбільший відпочинок від вічної стрілянини й розривів. У мирному житті є певний графік: прийшов з роботи, поїв, вісім годин поспав. Там такого не було. Ніхто по вісім годин не спав. Недооцінювати ворога – означає бути приреченим.

– За що дали молодшого сержанта й орден «За мужність»?

– Бо не ховався. Ще коли командир був у госпіталі, я близько трьох тижнів керував ротою. Було багато бойових, небезпечних постів, де ми закривали дірки. Тоді найбільше боявся, аби у мене на совісті не було смерті хлопця з моєї роти. Проте – жодного пораненого за той час. А загалом багато наших хлопців загинули. Був час, коли щодня хтось гинув. Наш 90-й батальйон, 93-тя, 95-та бригада – всі поруч, спілкувалися. То в нас, то в них – постійно. Останні дні в аеропорту дуже багато загинуло. Там за день від 20 на 21 січня близько сотні людей загинули.

– Допомога волонтерів відчувалася?
– Була проблема з питною водою. Одну пляшку треба було розтягувати на довго. Волонтери неабияк допомагали. Привозили все. У Пісках зустрічали Новий рік, а на наступний день міняли позицію. То не хотіли їхати, бо волонтер привіз і мандаринів, і м’ясо – цілий бус смаколиків. А ще листи від дітей. Мені від нашої новопетрівської першої школи ящик листів потрапив. Діти писали «вертайся живим».

* * *
Нині Віталій займається вантажними перевезеннями. Головним своїм завданням вважає – навчити-виховати дітей. Їх у нього двоє – син Макар 11 років і донечка Веронічка п’яти років.

🟢 Марія САМАНЮК
Фото Національного музею «Битва за Київ у 1943 році»