Іван Фесенко: «Я хочу грати краще… І сам писати музику»

Учень Петрівської школи мистецтв здобув перемогу на Всеукраїнському конкурсі виконавців на народних інструментах «Vivat, talant!»

13-річний Іван Фесенко за кілька років пройшов шлях від першої ноти до перемог на міжнародних і всеукраїнських конкурсах. Як вибір серцем у дев’ять років може змінити життя? Що допомагає тримати віру в музику під час війни? І яке значення у цій історії має його викладачка?

Призначення серця

Усе почалося в Бахмуті, в якому Іван народився. Для хлопця це було місто музики і перших мрій. Іванові було дев’ять, і тоді він ще нічого не знав про сольфеджіо, конкурси тощо. Його історія почалася не з традиційного «примусили батьки». Навпаки — вибір був свідомий і однозначний. Інших інструментів навіть не розглядав: серце обрало одразу. Великий, чорний, з клавішами, що блищали під світлом ламп у класі Бахмутської музичної школи.

— Він був могутнім і красивим. Я одразу вирішив: хочу грати саме на акордеоні, — згадує Іван. — Мені було дуже цікаво, як звучать клавіші, кожна з них має свою назву. Усе було новим і захопливим.

Кожна перемога —крок уперед

Після переїзду через велику війну до нашої громади хлопець продовжив навчання у Петрівській школі мистецтв і невдовзі впевнено заявив про себе на конкурсах. У квітні 2024-го Іван посів третє місце на обласному конкурсі дитячої майстерності «Дебют», організованому Київським обласним департаментом культури. А вже за кілька місяців, у грудні — гран-прі на ІІ Міжнародному конкурсі мистецтв, згодом — перша премія на IV Міжнародному фестивалі «Новорічна феєрія».

15–16 березня на Хмельниччині відбувся всеукраїнський конкурс виконавців на народних інструментах «Vivat, talant!», у якому Іван взяв участь онлайн. Запис твору, переживання, тиждень очікування результатів — усе, як у справжньому великому змаганні.

— Я хвилювався. Не був упевнений у перемозі, бо завжди є ті, хто сильніший. Але я багато працював, — ділиться Іван.

Хлопець упевнено виконав «Подоляночку» у складній обробці Миколи Мамайчука.

— Це українська народна пісня, — пояснює Іванова наставниця Наталія Ільченко. — І зараз ми маємо її популяризувати. Вона жива, глибока, в ній і ритм, і образи, і настрій. Це наша душа, наше коріння.

Ця композиція вимагає від виконавця не лише технічної майстерності, а й уміння пережити музику всередині. Саме це, певно, й відчуло журі.

Перемога — це завжди радість. Але для Івана —це ще і вдячність, бо поруч повсякчас була підтримка: викладачка, батьки, друзі.

— Моя викладачка витратила стільки часу й сил. Я вдячний їй, бо ця перемога і її теж. А мама сказала: «Так тримати!» — і це дуже мотивує.

Відточували до блиску

Репетиції, за словами хлопця, були схожі на звичайні заняття. Просто більше уваги приділяли дрібницям, працювали над образом, текстом, темпом. Відточували до блиску.

— Бувають моменти, коли щось не виходить. Але здатися? Ні. Я обрав свій шлях, і назад дороги немає, — розмірковує Іван.

Улюбленим твором юного музиканта є «Угорський танець №5» Брамса. А ще він мріє поєднати гру і спів. Каже, що вже займається вокалом і хоче грати на акордеоні та співати одночасно.

— Мені подобається, коли музика має і повільний темп, і швидкий — можна показати різні емоції, — каже Іван. — Я хочу грати краще, більше розуміти, і, можливо, колись сам писати музику.

Доленосна зустріч

Його викладачка по класу акордеона в КЗ «Петрівська школа мистецтв» Наталія Ільченко також здолала непростий шлях. Вона працювала в Бахмутському коледжі мистецтв понад 30 років, де навчала Івана, а потім — війна, переїзд, нове життя, пошуки роботи, інша школа. Їхній творчий тандем витримав випробування відстанню, паузами у заняттях і новими реаліями. Її зустріч з Іваном — одна з тих історій, де таланти йдуть назустріч одне одному.

— Ми знайомі вже понад шість років. Навіть після вимушеної перерви змогли повернутися до занять, і я вдячна долі за це, — каже пані Наталія. — Іван дорослішає, краще розуміє музику, глибше відчуває кожен твір, а для мене найцінніше — бачити, як діти ростуть, як вони вірять у себе. Коли дивлюсь на Івана, то розумію, заради чого ми працюємо.

«Настрій поганий — пограй»

Війна змінила все. Для дітей, які ще вчора думали про комп’ютерні ігри й домашні завдання, з’явилися інші реалії: сирени, переїзди, страх. У цьому новому світі музика стала для багатьох тим, що повертає відчуття стабільності, безпеки, гармонії.

— Уроки музики — це те місце, де діти можуть бути просто дітьми. Де можна творити, помилятись, сміятися, — говорить Наталія Костянтинівна. — І це надзвичайно важливо, коли навколо — невідомість.

У класі акордеона навіть у непрості часи залишається місце для музики, спокою і творчості. Є лише звук, тембр, рух пальців по клавішах. Це своєрідна терапія.

— Коли настрій поганий — просто сядь і пограй, — каже пані Наталія. — І він поліпшиться. Бо музика лікує.

Росте разом з музикою

— Іван уже має всі базові навички, потрібні юному виконавцеві: культуру звучання, чистоту, динаміку. Та головне — він грає не механічно, а пропускає музику через себе. Це те, що завжди цінується, — пояснює викладачка.

Наталія Костянтинівна не просто вірить у свого учня — вона ним пишається. Попереду нові твори, сцени та конкурси. Іван уже готується до наступного виступу. Мріє розвиватися не тільки як акордеоніст, а і вокаліст. Працює над новими композиціями, слухає музику, спостерігає за виступами професіоналів.

Віримо, що і в майбутньому в Івана буде багато музики, відкриттів та перемог.

Текст і фото — Валерія Головачова