«Ми як нитка з голкою — усе робимо разом»

Дата публікації: 06.03.2025

 

Секрети кохання та щасливого подружнього життя

Починати кожен день з поцілунку, домовлятися, а не воювати, підтримувати одне одного, обов’язково знаходити час для двох, вірити в Бога і разом мріяти. «Київське море» зібрало поради петрівчан, яким, попри війну і випробування долі, вдається плекати свій вогник кохання. Як щасливо прожити разом до золотого весілля? Чи можна зберегти романтику в стосунках після народження п’ятьох дітей? Що допомагає перенести розлуку з коханим, який захищає Батьківщину, та як віра зміцнює любов?

 

За даними Міністерства юстиції та судової влади, 2024 року в Україні було зареєстровано майже 142 тисячі розлучень, що вдвічі більше, ніж до початку повномасштабної війни.

 

Пів століття кохання

Цьогоріч у січні подружжя Кирієнків відсвяткувало золоте весілля — 50 років спільного життя. Їхня любов непідвладна ні часу, ні обставинам. Надія та Володимир знають одне одного з дитинства, адже обоє родом з Лютежа. Зустрічатися почали після проводів спільного друга в армію 1974 року. На той момент йому було 25, їй — 19. Тоді Володимир уперше провів Надію додому, і між ними зародилося щось особливе, а через два місяці, 11 січня, вже відсвяткували весілля.

На питання, як їм вдалося зберегти теплі почуття, подружжя відповідає просто: любов, підтримка та вміння поступатися одне одному.

— За 50 років поганого слова я не чула від чоловіка. Не було такого дня, щоб він мене не обійняв. Прокинувся — поцілував, лягає спати — теж поцілував, — розповідає Надія.

З роками такі речі стали ще цінніші. Замолоду вільного часу не було — робота, діти, господарство… А зараз пара має лише одну кішку та город.

— У нас дуже велика любов. Я ж не можу її ображати, як-не-як, а вона мені народила трьох доньок, — підтверджує Володимир та міцно обіймає дружину.

Найстаршій 49 років, середній — 46, наймолодшій — 41. Є також і троє внуків: онучці 25 років, онукам — 19 і 17. Нещодавно в родині з’явився правнук Захарій, якому дев’ять місяців.

 

Життя після виходу на пенсію

Попри поважний вік, подружжя не сидить на місці. Кирієнки багато подорожують, об’їздили всю Україну разом. На золоте весілля доньки подарували батькам поїздку в Трускавець, і це був чудовий відпочинок.

— Діти й онуки завжди поряд. Навіть коли їхні друзі збираються — нас запрошують, і ми з радістю йдемо. Не відчуваємо себе старими, — з гордістю розповідає подружжя.

Надія з Володимиром мають корисну звичку, яка укріплює стосунки — усе роблять спільно. Так повелося ще з молодих років, і з часом ця звичка тільки зміцніла. Кажуть, що настільки звикли бути разом, що «вросли одне в одного» і не уявляють іншого життя.

— Ми як нитка з голкою — усе робимо удвох. І в городі пораємось, і в хаті. Навіть відпочиваємо разом, і в гості ходимо тільки вдвох. Якось Володя узявся будувати альтанку, я допомагала йому, хоча пропонувала покликати зятя. Чоловік відповів: «Мені з тобою легше робити», — сміється Надія.

За 50 років спільного життя вони майже не розлучалися. Тільки одного разу Надія Михайлівна поїхала на три тижні у Бердянськ з онучкою відпочивати.

— Повернулися звідти, а Володя каже: «Більше ти нікуди сама не поїдеш. Я без тебе не можу». У нас сім’я — на першому місці. А потім уже все інше.

 

Сім «Я»

Владислав та Ольга Дулапчій із села Старі Петрівці довгий час були друзями і навіть разом подорожували, а потім раптом зрозуміли — це назавжди.

— У нас не було періоду «притирання», оскільки вже добре знали одне одного, не потрібно було підлаштовуватися. До того ж ми обоє юристи, тому звикли домовлятися, а не сваритися, — з усмішкою розповідає Ольга.

Сьогодні їхня родина — це п’ятеро дітей, собака та навіть кури. Найстарша дочка вже мешкає окремо, навчається в Києві, а решта четверо дітей живуть удома.

— Я виросла без батька, а мама багато працювала, тому мені часто було самотньо. Ще в дитинстві я уявляла, що в майбутньому матиму великий дім, гарного чоловіка, багато дітей і велику собаку. По суті, так і сталося, — ділиться петрівчанка.

Нині основна її професія — мама. Ольга дуже любить дітей, наголошує, що головне у вихованні — розуміти їх.

— Я завжди кажу: «А ви запитайте, що хоче дитина?» Порада в мене проста: бути на рівні малечі, не переносити на дитину свої нереалізовані мрії, бо це зовсім інша людина із власним світоглядом і життям. Головне — взаєморозуміння, бо коли його немає, діти починають щось замовчувати й приховувати, а це призводить до дуже поганих наслідків.

Попри зайнятість і сімейний побут, подружжя намагається знаходити час одне для одного:

— Останню дитину я народила у 39 років, і це ще більше зблизило мене з чоловіком. Не можна жити тільки в побуті, ми бодай раз на місяць намагаємось вибратися кудись разом — у театр або кіно.

Ольга з чоловіком замислилися про всиновлення ще однієї дитини, адже багато маленьких українців через війну залишилося без батьків.

— Ми ще спроможні й фiнансово, й фізично дати дитинi гідне життя. Тож вирішили зробити цей крок.

 

«Наші стосунки стали ще міцнішими»

Війна розділила багато сімей на сотні кілометрів, але й відстань не змогла розірвати міцного зв’язку новопетрівчан Ірини Школьної та Сергія Житенка, який нині служить у 79 ДШБ. Уже два роки, відтоді як чоловік вступив до лав ЗСУ, вони долають труднощі, підтримують одне одного й чекають на той день, коли знову будуть разом.

Ірина та Сергій познайомилися зовсім випадково — він підвозив її як таксист. Разом уже 16 років і виховують двох дітей.

— Я максимально намагалася робити все, щоб йому було легше там. Шукала волонтерів, збирала кошти на машину, допомагала, як могла. Думаю, це зробило наші стосунки ще міцнішими, — розповідає Ірина. — До війни ми мали певні проблеми, та після того, як Сергій пішов служити, я усвідомила, наскільки він важливий для мене. Я дуже кохаю Сергія, це чоловік з великої літери, — говорить Ірина.

Бути дружиною військового — завжди виклик. Часом здається, що розлука стає нестерпною.

— Я їжджу до нього, була вже і в Донецькій, і в Дніпропетровській області. Скоро поїду в Суми. У своєму листуванні все зберігаємо — наші сердечка, смайлики. Ми підтримуємо зв’язок, Сергій щодня пише, що з ним усе добре, — ділиться новопетрівчанка.

 

Неочікуваний подарунок

День святого Валентина завжди здавався Ірині просто ще одним святом. Та цього року все було інакше. Звернувшись до Сергієвого побратима, вона вислала подарунок і попросила зняти на відео момент, коли коханий розпакує його. Ця мить була особливою. Від того, що чоловік не очікував сюрпризу, його реакція була майже дитячою.

— Я подарувала Сергієві великий шкіряний гаманець, це був дарунок із глибоким сенсом. Ще коли збирався на війну, чоловік купив маленького гаманця, бо, мовляв, може не повернутися.., і тоді його не буде шкода. Тому мій подарунок є символом, що обов’язково все буде добре і в нас буде щасливе майбутнє.

 

«Хочу повінчатися з ним у церкві»

Війна поставила їхні плани на паузу, але не знищила мрій.

— Ми плануємо добудувати будинок. І я б дуже хотіла повінчатися із Сергієм у церкві. Бо наш розпис був швидким, без урочистостей. Ми купили звичайні залізні обручки на базарі, але не знімаємо їх, бо вони стали символом нашого кохання, — каже Ірина.

Жінка радить дружинам військових набратися терпіння:

— Вони змінюються там, ми змінюємося тут. Треба приймати це. І чекати. Вони мають знати, що їх люблять. Ірина, залишившись удома з донькою та сином, продовжує працювати, займатися спортом і доглядати дім. Її маленьким джерелом радості стала собачка породи джек-рассел, яка робить дні менш самотніми.

Що таке справжня любов?

Настоятель храму ПЦУ Різдва Богородиці в селі Лютіж Андрій Пришлюк 22 роки у шлюбі. Отець ділиться, що в їхній сім’ї є особливі традиції, які допомагають зберігати тепло у взаєминах. Вони з дружиною люблять гуляти разом у київському ботанічному саду, особливо навесні, коли розквітають магнолії та сакури. Влітку спускаються ще й до Видубицького монастиря, насолоджуючись краєвидами Дніпра. Це їхній щорічний ритуал. Також священник переконаний, що зберігати любов у сім’ї допомагає віра.

— У нас немає пристрою, який показував би, чи людина справді відчуває любов. Це завжди індивідуальний шлях кожного, — розмірковує отець Андрій. — Але я точно знаю, що любов — це вибір, дія, відповідальність. Віра дуже допомагає подружжям зберігати кохання та вірність у стосунках. Вона об’єднує людей, дає сили долати труднощі разом. Якщо в родині є духовні цінності, взаємоповага, спільна молитва, то й любов стає міцнішою.

Крім того, важливим є правильне виховання дітей. Настоятель храму ділиться власним досвідом батьківства. Він має двох синів: молодшому 14 років, а старшому — 21. За його словами, треба вкладати любов у дітей змалечку: читати разом, пояснювати важливі речі, бути для них авторитетом. Любов — це не тільки слова, а й щоденна праця.

Отець наголошує, що любов не повинна обмежуватися лиш романтичними стосунками. Вона проявляється у ставленні до ближніх, у доброті, бажанні допомогти тим, хто цього потребує.

 

Усі ми різні, зі своїми «простими» і «складними» характерами й темпераментами. На жаль, не існує секретів і порад, які б чарівним способом в одну мить розв’язали всі сімейні проблеми і труднощі. Це все індивідуально. Пам’ятайте: слова любові, сказані пошепки, значно переконливіші за крик образ. Говоріть, слухайте, чуйте, пробачайте, дбайте, піклуйтесь, допомагайте, кохайте… І будьте разом щасливі!

 

Текст — Валерія Головачова