«За що боремося, якщо віддамо території?»

Сержантка зі Страрих Петрівців про жахи війни, демобілізацію та перемогу

50-річна Любов Нурієва зі Старих Петрівців боронить Батьківщину вже понад десять років. З перших днів війни у 2014-му вона залишила свій бізнес і звичний побут, щоб разом із сином та чоловіком стати на захист України.

Перший день великої війни

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, сержантка, відповідальна виконавиця полку зв’язку в.ч 3077, Любов Нурієва була на службі. О 4-ій ранку ракета влучила прямо в розташування частини. Тоді її командир Петро Горбачук загинув, решта військових, які чергували, дістали поранення, та на щастя, вижили.

Ситуація була надзвичайно напруженою: безперервні сирени та вибухи. Спочатку панував хаос і шок, декого охопила паніка. Тож евакуювати техніку та поранених було неймовірно важко.

— Коли стало зрозуміло, що почалася велика війна, деякі мої побратими плакали і були у розпачі. Я вже бачила подібне раніше — ще за часів АТО, тому хоча й відчувала страх, але зуміла опанувати себе. Наші досвідчені воїни швидко взяли ситуацію під контроль та навели порядок. Це згодом стало всім зрозуміло, що саме досвід нашої армії, здобутий з 2014 року, відіграв важливу роль у тому, що в перші дні війни вистояв Київ і вистояла Україна, — згадує той день захисниця.

Сім’я військових

Любов народилася в Конотопі Сумської області, за освітою психолог. Замолоду доля привела її до Києва, де зустріла чоловіка, чия бабуся жила в Старих Петрівцях. Тут молода пара збудувала свій дім. Протягом шістнадцяти років у селі Любов вела власний бізнес, керуючи магазинами з продажу білизни та спортивних товарів.

Її чоловік Руслан пішов на військову службу ще 2013 року. Нині через інвалідність, отриману внаслідок бойових дій, перебуває на пенсії. Син Расім з дитинства мріяв стати військовослужбовцем, із шостого класу навчався в Київському військовому ліцеї ім. Іва Богуна, далі — в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Потім працював у департаменті адмінпрактики Управління патрульної поліції. 2014 року Расім служив у Батальйоні «Донбас». Нині йому 32 роки, він командир однієї з рот 95-ї ДШБ, воює на передовій під Торецьком.

Коли Росія окупувала Крим і частину Донбасу в 2014 році, Любов теж вирішила стати військовою.

— Якщо мій син захищає країну, то чому б мені не йти? Я теж здатна допомогти Батьківщині.

Спогади з АТО

Спочатку жінка поїхала на Харківщину на тримісячні курси. Після завершення і складання присяги Любов підписала контракт на військову службу, три роки була відповідальним виконавцем технічної частини на Донеччині.

Перші вибухи, сирени, дитячий плач — це було справжнім випробуванням для петрівчанки. Вона досі пам’ятає один із найтяжчих моментів на фронті — евакуацію малечі під час артилерійського обстрілу.

— Ми вивозили дітлахів із підвалів під Авдіївкою, коли над нами розривалися снаряди. Малі ридали. Ми буквально несли їх на руках із тих укриттів, де вони ховалися від обстрілів. Так було страшно, здавалося, неможливо це витримати морально, — розповідає Любов.

Деякі спогади часів АТО досі переслідують її уві снах…

— Коли я побачила, як моїм побратимам відривало руки і ноги, це був справжній шок! Ті моменти досі не можу забути. Тоді ми пройшли через багато місць: Кліщіївку, Зайцеве, Дружківку, Костянтинівку, Донецький аеропорт, Краматорськ… Найважче, напевно, було в Костянтинівці. Росія стерла місто з лиця землі, й практично нічого не залишилось від того, що було раніше, — із сумом згадує Любов Нурієва.

Нині сержантка відповідає за логістику. Її завдання — забезпечення військових усім необхідним, від озброєння й техніки до харчів, палива та медикаментів.

Тягар війни мають нести всі

Мабуть, одним із найболючіших питань для кожного військового є демобілізація. Адже на фронті багато тих, хто воює з початку великої війни або ще й з часів АТО. Вони фізично і морально виснажені, заслужили на відпочинок, лікування, на право повернутись додому, до своїх сімей. Любов Нурієва вважає, що замінити таку кількість військових — непросте завдання, і це не буде швидко.

— Навіть, коли влада наважиться на часткову демобілізацію, то я розумію, що передусім звільнять поранених, старших за віком і тих, хто на війні з 2014-го. А молоді бійці ще залишаться на службі.

Водночас, на думку військової, ситуація на фронті лише ускладнюється, і ніхто не може передбачити, як розвиватимуться події далі. Зрозуміло тільки, щоб одних відпустити додому, треба замість них мобілізувати інших. Тягар війни повинні нести всі.

— Хлопці, які три роки були в тилу, мусять замінити тих, хто весь цей час боронив їх на фронті! Іншого шляху немає!

Захисниця твердо переконана, що війна має завершитися поверненням усіх земель, зокрема Криму та Донбасу, до складу України.

— За що ми боремося, якщо віддамо території? Багато наших хлопців полягло не за те, щоб ми віддали частину Вітчизни, — вважає Любов Нурієва.

Текст і фото — Валерія Головачова