«Граючи на косі, я відчуваю свободу»

Дата публікації: 08.05.2024

 

 

Учасник гурту «Косарі» Святослав Вендюк про музику на інструменті для скошування

 

Косу можна використовувати не лише в господарстві, а й грати на ній музику. Це доводить київський музичний ансамбль «Косарі». Головна ідея гурту — створювати етно-електронну музику, використовуючи предмети побуту: сільськогосподарські коси, картонні коробки, тарілки тощо. Зі своїм найвідомішим номером «Косарі» квартет виступає не тільки на українських фестивалях, а й підкорював паризьку сцену. Один з музикантів гурту Святослав Вендюк живе в нашій громаді, є учнем 7-го класу Петрівського ліцею. «Київське море» поговорило з хлопцем про те, чому подобається грати на різних побутових речах, як війна вплинула на заняття музикою та з якої фрази починають усі свої концерти

 

— Як почався твій музичний шлях?

 

— У шість років мама відправила мене в Дитячу музичну школу № 16 у Києві. Мріяла, аби я продовжив її справу, бо вона сама музикант і концертмейстер. Я вирішив, що хочу грати на барабанній установці. Провчився кілька років, і тоді до нас у школу прийшов працювати новий викладач музики Дмитро Сергійович Хорошун. У листопаді 2021 року він і створив ансамбль «Косарі».

 

— А як це було?

 

— Він просто підійшов до нас і сказав: «Ярик, Свят, Ваня молодший і Ваня старший, будете грати в гурті». І «Косарі» — це якраз перший твір, який ми виконали, тому і взяли таку назву. Спочатку пробували підігрувати на тарілках, але згодом Дмитро Сергійович привіз три спеціальні коси, а четверту ми знайшли у Вані в селі.

 

– Довго вчився грати на косі?

 

– Ні, зовсім недовго. Тільки був випадок, коли я один відрізок твору не міг розібрати десь місяців зо два, бо там гра йде дуже швидко й потрібно чітко попасти в ритм. Але мені все вдалося. Потім ми з цим номером посідали на конкурсах перші місця, виступали в Парижі, грали на телебаченні.

 

– На яких незвичайних інструментах ви ще грали?

 

– На коробках. Звичайних картонних коробках. Зараз готуємо п’єсу з ними. Вивчили майже за два уроки, але ми її грали всього кілька разів, тому що Дмитро Сергійович поки придумує саундтрек для цього виконання.

 

– Тобто музику ви пишете повністю самі?

 

– Не завжди. Наприклад, автором музики твору «Косарі» є композитор, народний артист України Георгій Черненко, а Дмитро Сергійович зробив аранжування. Для виступу нам потрібно, щоб динамік стояв навпроти в метрах двох-трьох, аби ми могли гарно чути музику та чітко вступати в свої партії. Бо якщо технічно щось не так, хтось з нас починає грати швидше, хтось — повільніше, і ми збиваємося.

 

— Якщо у вас із хлопцями виникають якісь ідеї стосовно того, що і як можна спробувати зіграти, ви можете їх запропонувати?

 

— На репетиціях ми можемо запропонувати Дмитрові Сергійовичу використати якісь нові побутові предмети, спробувати їхнє звучання. Він завжди це підтримає. А так у нас є можливість у будь-який час прийти в музичну школу й пограти там разом, але зазвичай на традиційних інструментах: барабанній установці, ксилофоні, клавішах.

 

– Що тобі подобається виконувати найбільше? Можливо, є якийсь улюблений гурт?

 

– Пісні гурту «Rammstein», хочу колись спробувати зіграти їх на клавішах.

 

– Тобі більше до вподоби грати на традиційних музичних інструментах чи на звичайних побутових речах?

 

– На звичайних. Це цікаво — дізнаватися, як звучить той чи той предмет і, відштовхуючись від його властивостей, намагатися грати різні мелодії. Тим паче приємно усвідомлювати,  що до тебе цього ще ніхто не робив. На традиційних інструментах нема такого відчуття.

 

– А на якому незвичному інструменті ти хотів би зіграти?

 

– На столах. Якщо взяти столи різної товщини, то буде різне звучання, з цим можна експериментувати. Я вдома трохи пробував, але різноманіття столів не вистачає. А коли був  малий, то, пам’ятаю, грав на каструлях та іншому посуді. Правда, воно всім по голові гупало.

 

– Що ти відчуваєш, граючи в гурті «Косарі»?

 

– Свободу. Ми не обмежені звичайними інструментами, в нас дуже дружня атмосфера. На репетиціях часто жартуємо один з одним. У нас навіть є наша легендарна фраза «по конях».

 

– Розкажеш детальніше про неї?

 

– Це був один з найперших виступів. Ярослав, думаючи, що в нього вимкнено мікрофон, виходить і каже: «По конях, пацани!» І це лунає на весь зал. Відтоді ця фраза стала нашим оберегом. Тепер перед кожним виступом ми кажемо «по конях», аби все пройшло добре.

 

– Ваш ансамбль було створено ще до повномасштабного вторгнення, як початок великої війни вплинув на вас, ваш гурт? Щось змінилося?

 

– Часто буває, що під час наших репетицій оголошують повітряну тривогу, тому ми одразу спускаємось в укриття, Дмитро Сергійович дуже за цим пильнує. А коли нема можливості проводити репетиції в школі, ми збираємося вдома у Ярика і по відеозв’язку займаємось. Ставимо телефон і граємо. Також усі кошти з наших виступів ідуть на допомогу військовим, адже саме завдяки їм ми всі маємо змогу робити те, що любимо.

 

Текст — Аліна Євич, фото з архіву Дмитра Хорошуна

 

08.05.2024