«На блокпосту був і вдень, і в ночі»

Дата публікації: 08.05.2024

 

Як на початку війни 16-річний Данило Павлушко став на захист нашої громади

 

Перші дні березня 2022 року. До колони автомобілів, які виїздять через блокпости у Петрівській громаді, підходить боєць – у шоломі, бронежилеті та з автоматом. Перевіряє документи, киває головою, щоб машина проїжджала, і чекає на наступний автомобіль. Лише одиниці водіїв придивляються й помічають перед собою не дорослого чоловіка, а підлітка.

 

«Рвався і на блокпости, й в окопи»

 

Зараз Данилові — 18, проте на початку вторгнення, два роки тому, він був ще підлітком. 24 лютого 2022 року хлопчина з дворічним братиком і мамою зустріли вдома. Його вітчим, Вадим Білоус, який для Данила став за рідного батька, на той момент був за кордоном. Юнак з першого дня кинувся допомагати військовим. Багато хто з бійців був одягнений надто легко для морозної зими, і тому хлопець разом із друзями побіг по Лютежу збирати теплі речі.

 

 

– Ми бігали по хатах, запитували, у кого який є одяг для бійців. Брали все без перебору, аби тільки тепле. А люди віддавали навіть нові речі. Просто казали: «Забирайте все, що знадобиться», — пригадує Данило.

 

 

Після повернення тата наприкінці лютого маму і братика вивезли у безпечніше місце. Батько ж повернувся у громаду й одразу пішов до військових 72-ї бригади — показувати, де найкраще облаштувати позиції, щоб відбивати ворожі атаки чи спостерігати за діями росіян. Згодом Вадим Білоус вступив у місцеву тероборону, а Данило вирішив — іде допомагати військовим разом з ним. Зізнається: страшно тоді не було, навпаки, рвався і на блокпост, і в окопи. Будь-куди, аби тільки захищати свій дім.

 

 

Багато хто з дорослих цього не розумів і був готовий пожертвувати своїм місцем в евакуаційному транспорті, аби лише підлітка вивезли з Петрівської громади, на яку тоді наступали росіяни.

 

 

– Мешканці інших сіл виходили до нашого блокпосту через ліс, щоби звідси поїхати у безпечніші регіони. І коли бачили мене, деякі діди пропонували своє місце в автобусі. Тобто щоб вони лишилися тут, а я поїхав замість них в евакуацію. А я відповідав, що залишусь, відмовлявся від таких пропозицій, — каже хлопець.

 

У колі друзів і побратимів

 

На початку вторгнення чимало Данилових друзів намагалися допомагати військовим: комусь носили їжу, іншим шукали теплі речі або рили окопи, в яких воїни могли рятуватися від обстрілів. Та багато кого батьки вивезли за кордон, бо боялися за життя дітей.

– Були однолітки, які в перші дні взагалі з останніх сил копали окопи. Але наприкінці лютого вони виїхали, і я майже ні з ким не бачився. Зв’язку не було, тому поговорити з кимось було неможливо. Мої друзі до середини березня не знали, де я був і чим займався. Але я про них тоді не сильно думав — більше переживав за маму та брата, — пригадує хлопець.

 

Служба на блокпосту

 

Свою службу Данило з кінця лютого ніс на блокпосту в Гуті-Межигірській. Запитував документи у водіїв, оглядав багажники та салони автомобілів. Коли кермувальники видавалися підозрілими — кликав дорослих, і ті вже проводили більш ґрунтовну перевірку. За кілька днів Данило вже не тільки перевіряв транспортні засоби, а й отримав зброю, офіційно записану на нього. І сміливістю підлітка були вражені навіть розвідники, яким він допоміг у перші дні березня.

 

– До нас на блокпост приїхали військові — попросили показати їм місце, де можна запустити дрони для огляду. Мене хлопці відіслали з ними. Я все показав, пояснив, де розташовані всі потрібні їм об’єкти. І вони запитали, чи не хочу я поїхати у спокійніше місце. Я тоді відповів: «Ні, хлопці. Ви що?» Вони здивувалися, — розповідає юнак.

 

Командир третьої роти територіальної оборони Олександр Коваленко каже, що у дні, коли Данило стояв на блокпосту, він проявив себе як відповідальний і надійний боєць.

 

– Хлопець зі зброєю в руках два тижні, майже кожного дня, був готовий боронити свій дім. Це було дуже похвально. Тому він і отримав зброю, бо прийшов з батьком і показав себе надійним. Тоді був хаос, адже ніхто не знав, що і як робити. Але він не злякався і на відповідальних ділянках був і вдень, і вночі, — пригадує Олександр Коваленко.

 

Один із днів на блокпосту Данило пам’ятає особливо чітко — тоді він певний час провів у невідомості, чи живий його батько. Вадим Білоус повіз їжу бійцям 72 бригади, і в момент, коли мав перебувати на місці їхнього розташування, дві ворожі «сушки» підлетіли з боку Гути й вистрілили по позиції. Зв’язку не було, тож зателефонувати батькові Данило не міг.

 

– Мені лише повідомили, що там після обстрілу все розвалено. То що я міг подумати? Що все, батька немає… Але потім він повернувся. І можна сказати, що того дня все навіть обійшлося — було тільки двоє тяжкопоранених бійців: одному вибило око, а другому уламок залетів у ногу. Проте без загиблих, адже у хлопців були надійні окопи й вони вчасно зреагували, заскочивши в них, — розповідає хлопець.

 

«У машину мене запхали, та я не хотів»

 

Останній день, коли Данило чергував на блокпосту в Гуті-Межигірській, був 17 березня 2022 року. Напередодні, пригадує, заїхали кілька бригад і спецпризначенці. Це відслідковували росіяни — і дронами, й «живою» силою. Зокрема, один з диверсантів і помітив розташування блокпоста, де ніс службу підліток.

 

– За кілька днів до того ми зустрічали  людей, які прийшли на евакуацію, і помітили в натовпі чоловіка, той був у чорному одязі, у взутті на зразок берців. Щойно він нас побачив, шмигнув у ліс, його так і не знайшли. Ми всі тоді подумали, що це був диверсант, і він виявив наші позиції. А 17 числа почався масований мінометний обстріл. Пам’ятаю, щось тихо бахнуло поруч, потім я почув гучний свист, а далі — приліт. Тобто я чув і «вихід», і «прихід». То мене нацгвардійці, які саме були на блокпосту, запхали до себе в машину й вивезли на інший пост. А я впирався, не хотів, — каже юнак.

 

Наступного ранку Вадим Білоус розбудив дружину та дітей коротким «їдемо». Данило зізнається: просив лишитися в Лютежі, а коли батько не дозволив, навіть ображався на нього. — Мене дуже тягнуло сюди. Я перші кілька тижнів узагалі не міг бути в тиші — не сприймав її, просився назад до батька. Та коли змирився, що мене не пустять, згодом зрозумів — тато був правий. Я все ж тоді ще був дитиною, — ділиться хлопець.

 

Нині Данило здобуває освіту ветеринара, проте міркує над тим, щоби після 4 курсу вступити до лав Збройних сил України. Однак батько просить зачекати зі службою, а мама категорично проти цієї ідеї. Каже, що в родині вже досить одного військового — її чоловіка Вадім, який нині служить у ЗСУ в аеророзвідці.

 

Текст — Аліни Євич, фото — Данила Павлушка