У часи війни безбожників немає

Дата публікації: 08.05.2024

 

 

Віра в Бога для багатьох стала рятівною соломинкою, яка допомагає триматися в цей непростий час. Війна істотно змінила роль церкви в житті Петрівської громади. Зараз наші храми стали не лише місцями для молитви, а й укриттями та волонтерськими центрами. Чи стало більше петрівчан ходити до церкви? За кого моляться наші військові? Як віра допомагає пережити горе?

 

 

У людей відроджується віра 

 

— Від перших діб великої війни наша церква наповнилася великою кількістю людей, що покинули домівки й жили у храмі, — згадує ті події настоятель Свято-Покровського храму Православної церкви України, що в Нових Петрівцях, Тарас Кобевка. — У нас є підвальне приміщення, де ми поставили ліжка (попервах багатьом доводилося спати і на стільцях, настільки було щільно). Ми, священники, постійно були з мирянами — навіть виробили свій графік: увечері о 9 годині завершували молитви в підвалі, де мешкали люди. Згодом піднімалися у храм, читали акафіст до Богородиці, щоб та покрила нас небесним омофором, захистила від ворога, який був неподалік.

 

 

 

З усіх сіл Петрівської громади під час бойових дій найдужче постраждала Гута-Межигірська: багато осель було знищено російськими снарядами. Дісталося й місцевій дерев’яній церкві Різдва Пресвятої Богородиці, що стоїть на найвищій точці села: осколки від снарядів сильно посікли дах, скло повилітало з вікон. Утім, навіть у цей час селяни збиралися біля неї — єдиному місці, де приймав сигнал мобільний телефон. Про це розповіло місцеве подружжя Зіна та Микола Топали. За цей час кількість мешканців села зменшилася: з півтори сотні до ста осіб, а ось парафіян храму — побільшало. За словами Топалів, до війни в Гуті-Межигірській була й парафія московського патріархату: її будівля вигоріла, а колишні прихильники МП ходять нині на службу до храму ПЦУ.

 

 

 

Навіть холод у пошкодженій церкві не лякав парафіян два останніх роки: завжди щонеділі о 8 годині отець Олександр Коваль, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці Православної церкви України, що у Гуті-Межигірській, проводив службу хоч і для трьох осіб. Зате на свята маленький храм не вміщує всіх охочих, тож частина змушена стояти на вулиці. Але вже цьогоріч парафіяни більше не мерзнутимуть: усередині квітня храм було відремонтовано — встановили новий дерев’яний дах, а у вікна вставили скло.

 

— Хоча людей в селі поменшало, але вони стали згуртованіші, — констатує отець Олександр Коваль. — У мирян відроджується віра, вони частіше стали звертатися до Бога, більше приходить молоді. Такий час, що треба разом збиратися, молитися, допомагати одне одному та воїнам: навіть попри свою мізерну кількість, усі мешканці Гути — хто більше, хто менше — збирають кошти для наших захисників.

 

 

Як тривога  — то до бога

 

Нерідко нині доводиться ховати наших військових, і це сильно впливає на священників, для яких то великий психологічний тягар. Вони розуміють, як важко пережити горе родичам загиблих, тож їм найбільше приділяється уваги, коли ті приходять до церкви.

 

— Похорон військових — для нас велика біда: складно підібрати потрібне слово, яке сказати в таку годину, — ділиться наболілим настоятель храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці Православної церкви України, що в Лютежі, Олег Петльович. Загалом до релігії люди нині звертаються набагато частіше, до храмів стали ходити навіть ті, хто ніколи не був там раніше. Як тривога — то до Бога, особливо це стосується родин військових. А ще кажуть воїни, на війні безбожників немає… Доводиться часто спілкуватися з військовослужбовцями, і до них потрібен свій підхід: кожен є особистістю зі своїми рисами — хтось сильно зажурений теперішнім часом, а хтось оптимістично чекає на скору перемогу.

 

А головне завдання священників — молитися, церква має надихати, впевнений отець Олег. Тож у його храмі в Лютежі постійно правлять помічні молебні під час війни: окремо за воїнів, окремо за Україну, а щосуботи — за всіх загиблих солдатів. Турбота за наших захисників на передовій — ще один маркер теперішнього часу. Як і всюди в Петрівській громаді, парафіяни Лютежа повсякчас збирають посилки для військових з Вишгородщини — передають ліки, устілки, продукти. Особливо хлопці люблять цукерки, з теплотою в голосі додає отець.

 

 

 

Більше військових і для військових

 

Попри війну, приміщення церков потребують своєчасного догляду, тож священники змушені розв’язувати й поточні господарські проблеми. Зараз триває ремонт храму Ікони Казанської Божої матері в Старих Петрівцях, на який меценати Сергій Миронов і Олександр Сагура пожертвували близько 200 тисяч гривень.

 

Інші добродії готують передачі для бійців: на це призначено стіл, розміщений одразу ліворуч за входом у церкву. Хтось несе теплий одяг, хтось цукерки, а хтось і мішок яблук. Також нещодавно парафіяни церкви зібрали кошти на придбання одного дрона для військових.

 

– Дякую Богу, нині люди стають свідомішими, — каже настоятель храму Ікони Казанської Божої матері в Старих Петрівцях Анатолій Яремко. — Церковне життя під час війни дуже змінилося. Люди частіше звертаються по допомогу, більше просять молитов за військових, найдужче хвилюються за близьких, за односельців, що на бойових завданнях, у шпиталях. Зобов’язані багато уваги приділяти тим, хто втратив рідних, пояснювати, що своє життя ті поклали недаремно, за те, щоб їхні батьки, дружини, діти жили у вільній незалежній Україні.

 

Храм відчинено щодня, стоїть біля траси і в ньому часто можна бачити військових, котрі їхали дорогою і зупинилися, щоб зайти — поставити свічку, а хто має бажання і час — поспілкуватися зі священником, розповісти про наболіле. При нагоді заходять і хлопці з громади. Тож і священник має дати тому розраду, допомогти всіляко, переконаний отець.

 

 

 

Воїни моляться не за себе, а за побратимів

 

До Свято-Покровського храму в Нових Петрівцях на недільні служби заходять військові, що на ротації або близько служать.

 

— Коли моляться, то часто не за себе, за побратимів на передовій; просять молитву за упокій товаришів. Ще не вінчані хочуть засвідчити свою любов і відданість перед Богом. Ідемо назустріч, коли дзвонять з фронту, приміром, із проханням похрестити дитину, — розповідає настоятель храму Тарас Кобевка. — Напередодні попереджають, і ми вже наступного дня після приїзду можемо охрестити дитину чи обвінчати прохача.

 

До вторгнення чимало вірян ходило до російської церкви, згадує отець Тарас. І лише після нападу багато з них збагнули, що та церква, керівництво якої перебуває на території держави-агресора, намагається дати людині не спасіння і волю, а несе поневолення.

 

— Люди зрозуміли, що не можуть молитися за того патріарха, котрий благословляє вороже військо на вбивства, на війну, на загарбництво… Шкода, що прозріли тільки у такий непростий час, але нарешті вийшли з лона церкви-окупанта, яка багато десятиліть навіювала неправдиве вчення, «русскій мір», хотіла поневолити увесь український народ через свою діяльність, — підсумував священник.

 

Радує отця Тараса, що тепер значно зросла кількість парафіян у церкві, майже всі вони є волонтерами, допомагають оборонцям — або самі передають посилки, або через духовенство. Військові громади з місць служби нерідко телефонують до мирян чи священників із певними проханнями: скажімо, зараз є потреба в літніх шкарпетках і футболках. Тож незабаром церква оголосить збір коштів для бійців, тішиться настоятель. А ось узимку волонтери з громади плели солдатам теплі шкарпетки, робили окопні свічки. Завжди раді на фронті ласощам — особливо домашній випічці, пиріжкам, а також домашній ковбасі. Нині для воїнів збирають великодні паски, писанки — це нагадуватиме їм про рідний дім.

 

У цей час священники закликають виконати всіх дві найбільші й найголовніші заповіді: любити Господа Бога усім серцем, усією душею, усією думкою своєю і ближнього свого, як себе самого. Любити Бога означає ні для кого не робити зла, жити так, щоб була користь від нашого життя нам і тим, хто навколо нас, а любити ближнього свого — поважати, шанувати, допомагати, піклуватися про нужденних.

 

08.05.2024