«Не вірю, що мені 100 Років. Звідки вони взялися?»

Найстаріша мешканка громади Анастасія  Ковальчук відзначила ювілей у колі рідних

Новопетрівчанка прожила ціле століття. Народилася у Кіровоградській області, жила та працювала на Уманщині, а останні 30 років мешкає у Петрівській громаді. Анастасія Павлівна пережила Голодомор і Другу світову, у неї троє дітей, шість онуків, семеро правнуків і навіть одна праправнучка

Мамине придане обміняли на хліб

Анастасія Ковальчук народилася на Кіровоградщині 1926 року. В родині було четверо дітей. 1933-го їй було 7 років. Голодомор сім’я пережила завдяки батькові.

— Навесні 33-го ми вже голодували. То батько зібрав мамине придане: три хустки, такі величезні, квітчасті, і два килими ромбами. Досі пам’ятаю, як витягали все це зі скринь. І поїхав в Одесу міняти на харчі. Привіз мішок хліба цеглинками. І так ми врятувалися, — згадує жінка.

А коли на городі стало наливатися жито, збирали його та варили суп.

— Так вижили, проте багато сусідів померло, — додає із сумом Анастасія Павлівна.

Батька ховали  у погребі

1941 року вона закінчила 8 класів, і якраз оголосили, що почалася війна. Старший брат пішов на фронт. Коли прийшли німці, молодь стали гнати на роботу в Німеччину. Анастасії пощастило: забирали хлопців і дівчат 1922–1925 року народження, а вона була молодша на рік.

— Може, і мене б погнали, та нас визволили, прогнали німців, — каже новопетрівчанка.

Анастасія Павлівна розповіла, що нацисти, відступаючи, з кожної хати забирали чоловіків і розстрілювали. Родині довелося рятувати батька.

— Заховали тата в підвалі й накрили домашнім мотлохом. А зверху посадили молодшого 10-річного братика. Я, мама і сестра були у дворі, боялися страшенно. Прийшов німець, побачив брата, гукнув: «Кіндер!» і пішов геть, — згадує жінка.

37 років на одній роботі

1944 року Анастасію Павлівну комсомол направив до Харкова на річні курси начальників районних контор зв’язку. Каже, не було кому працювати, і країна потребувала молодих фахівців. Пізніше з Харкова послали на Київщину, тепер це Уманський район Черкаської області. Саме там Анастасія Ковальчук пропрацювала зв’язківцем 37 років на одному місці. Там зустріла свого майбутнього чоловіка, батька дітей.

У 1947-му пережила ще один голод.

— То вже було не так страшно. Ми працювали з чоловіком і мали карт-ки на хліб, 300 г на день. Тож у нас на двох було 600. Вижили, — розповідає ювілярка.

Все життя працювала

Чоловік Анастасії Павлівни давно помер.

— Дуже був хвацький. Воював. Хату збудував. Лікарі казали, що хворе серце, а він не вірив, — зітхає вона.

Анастасія Павлівна не знає секрету свого довголіття, каже, що все життя працювала. Зранку варила їсти чоловікові та дітям, бігла на роботу, з роботи додому, в городі поралася та знову їсти варила. Чоловік, коли в полі працював, о 4-ій ранку з дому виходив і вертався лише пізно увечері.

— Все на мені було. Ще й зі свекрухою 16 років дружно прожили, за все життя лише раз посварилися, — усміхається жінка.

«Ходяча енциклопедія»

У Нові Петрівці Анастасію Павлівну забрала донька Любов, було це понад 30 років тому. Бабуся присвятила себе онукам. Поралася на городі, багато читала, дуже любила історичні книжки, цікавилася політикою, зна-ла кожного депутата у Верховній Раді.

— Мама все пам’ятає, вона, як ходяча енциклопедія, — вважає дочка Анастасії Павлівни.

І додає, що мама, хоч уже і не порається на городі, але щодня гуляє з паличкою та керує там.

«Я глуха, чую, як гуркає»

У 100 років Анастасія Павлівна переживає ще одну війну — з росіянами.

— Це не війна, а якийсь гріх. У 40-х пройшов фронт, і ми забули, що війна. Десь воюють там, Левітан передає по рупору, бігали його слухати, бо не в кожного ще радіо було. А тепер оце, спимо, і навіть я, глуха, чую, як гуркає, — бідкається бабуся.

Вона запевняє, що за себе не боїться, бо прожила довге життя. Та хвилюється за рідних і наших воїнів.

Ювілей із найріднішими

На питання, чи вважає своє життя щасливим, Анастасія Павлівна відповідає ствердно.

— У мене хороші діти, онуки та правнуки, — задоволено розповідає вона.

Особлива радість Анастасії Павлівни — 5-річна праправнучка Аліса. Жінка з гордістю показує фото, де вони разом. Очі її в цей момент світяться від щастя.

Про відзначення 100-річного ювілею у новопетрівчанки дуже теплі спогади. Велика родина влаштувала для неї свято в київському ресторані. Був торт, багато смачних страв, українські народні пісні, а головне — зібралася майже вся рідня. Для Анастасії Павлівни це був сюрприз: на машині її привезли в ресторан, де вже були накриті столи.

Ювілярці бажали дожити до наступного, 105-річного ювілею. І хоча бабуся жаліється, що «здоров’я вже нема», обіцяла подумати над цією пропозицією.

Текст — Яна Осадча