«Заносьте у хату дідуха»

Дата публікації: 06.01.2026

 

Як відзначали зимові свята наші пращури, і чи збереглися традиції

За радянських часів старопетрівчанам доводилося співати колядки пошепки в хаті, а вчителі карали дітей за те, що приносили на уроки зерно, щоб посівати. Чи не вперше легально стали колядувати в селах, які нині входять до Петрівської громади, з початком перебудови, але замість Ісуса Христа славили компартію…

 

Як святкували Різдво раніше, як відновлюються народні традиції, знищувані століттями? Розповідають очільниця вокального колективу «Древо» Катерина Бондаренко, керівниця гуртка образотворчого мистецтва «Палітра» Лілія Гордійчук, методистка й керівниця аматорського театру пісні і танцю «Серпанок» та вокального гурту «Дивина» Тетяна Яременко, а також директорка культурно-освітнього центру «Берегиня» Людмила Коваль.

Під час нашої розмови, яка відбулася в Лютежі, жінки саме готувалися до майстер-класу з виготовлення традиційного оберега «павука»: нарізали соломинки різної довжини, вимірюючи кожну з них лінійкою.

Різдво не святкували…

Катерині Іванівні Бондаренко 68 років. Вона каже, що з дитинства не пам’ятає, щоб Різдво святкували так, як зараз. Традиції почали відроджувати у 90-ті роки, коли Україна стала незалежною державою.

— Мої бабусі, напевно, кутю варили, а батьки у 60-ті роки цього вже не робили. Ми жили під Києвом, у нас таких традицій не було. На Новий рік нам, дітям, лише купували мандарини, пироги пекли, ялинку ставили, яку цукерками та бубликами прикрашали, — згадує жінка.

Тетяна Яременко — родом зі Старих Петрівців. Вона розповідає, як її бабуся у радянські часи пошепки, аби ніхто не почув, співала вдома «Добрий вечір тобі, пане господарю».

Жінка ділиться дитячим спогадом, як одного разу принесла в школу зерно, щоб посівати, а вчителька поставила її перед усім класом і застерегла більше
такого не робити.

Утім, одне Різдво кінця 80-х Тетяна Яременко запам’ятала назавжди.

— Мені було 10 років. Тоді в нашому селі завідувала клубом Ольга Григорівна Івахненко. Вона посадила нас, школярів, на вози, і ми поїхали колядувати до депутатів. З нами був такий Петя-баяніст. На вулиці морозяка, холодно, а він на баяні всю дорогу грав. На нас були теплі штани, а зверху — спідниці, на головах — хустки та вінки, — згадує Тетяна Павлівна.

У той день кінь віз дітей зі Старих Петрівців у Нові, де їх очікували народні обранці. Співали колядки, але замість «щедрий вечір» казали «новий рік». Також Тетяна Яременко чула колядки, де славили комуністичну партію.

Яким має бути традиційне Різдво

— На Різдво обов’язково треба занести в хату дідуха — різдвяний оберіг з колосків жита, пшениці чи вівса, — каже Катерина Бондаренко.

Зараз його можна купити в магазині квітів, а раніше дідух збирали з колосків першого чи останнього снопа врожаю.

— Це — дух дідів, наших предків. На Святвечір під ним залишали їжу для померлих пращурів і запрошували їх на вечерю, — додає Катерина Дмитрівна.

На стіл подають 12 пісних страв, основні з яких кутя та узвар.

— Кутя вариться завжди з пшениці, бо це — символ життя. Якщо є пшениця, то є хліб, а отже, життя на землі, на якій трудяться люди. У страву додають мак, горіхи, мед, — пояснює Катерина Бондаренко.

Також на стіл подавали те, що виростили на своєму городі, гриби, що зібрали в лісі, та рибу, яку спіймали в річках.

Колядування — теж вельми важлива частина народних традицій.

— Діти приходили колядувати і приносили господарям дому звістку про те, що відроджується життя. За часів язичництва сповіщали про народження Сонця, а після прийняття християнства — про народження Христа, — розповідає Тетяна Яременко.

До речі, колядування і віншування — не одне й те саме. Колядки — це обрядові пісні, а віншування — віршовані побажання-вітання, які промовляють після колядок.

Тетяна Павлівна зазначає, що в нашому регіоні колядують з 24 до 31 грудня, а на Заході України — аж до Стрітення.

Ще один традиційний різдвяний символ — солом’яна прикраса «павук».

— Вважається, що «павук» має оберігати оселю від злих духів, усього поганого та гармонізувати простір. Його вішали під стелею або над дитячою колискою, — розповідає Лілія Гордійчук.

«Павук» — складна конструкція, він нагадує індіанський амулет «ловець снів».

Ой у Києві та й на камені…

Сьогодні українцям ніхто не заважає колядувати та щедрувати, готувати кутю і приймати колядників. Однак час вносить свої корективи. Тож перш ніж завітати з колядою, варто зателефонувати і спитати дозволу.

— Важливо, щоб і діти були у безпеці, бо не за кожними дверима чекають адекватні люди, й господарі мають знати, що до них прийдуть саме колядники з добрими намірами, — пояснює Тетяна Яременко.

Колективи з центру «Берегиня» запрошують часто колядувати, до виступів вони ретельно готуються. Тетяна Павлівна каже, що репертуар беруть з інтернету, знайти суто петрівське складно. По-перше, багато традицій втрачено, а по-друге, в громаду переїздило чимало людей з інших регіонів, додаючи щось своє.

— Наприклад, жінка приїхала з Волині на Київщину, вийшла заміж, привезла свій костюм, тамтешні традиції. Мені, старопетрівчанці, це сподобалося, я перейняла певні елементи. Точно так і пісня, — пояснює пані Тетяна.

На підтвердження своїх слів Тетяна Яременко та Катерина Бондаренко дивовижними голосами затягують пісню про наш край:

Ой у Києві та й на камені
Ой, грай, море, ой, грай море,
Радуйся, земле!

Колядування і віншування у супермаркетах

Катерина Бондаренко з теплом згадує торішнє Різдво:

— Минулого року ми традиційно співали у церкві в Лютежі, а потім поїхали у поліклініку в Нових Петрівцях. Згодом зайшли з піснями в магазини: «Новус», «АТБ», «Фору». Люди плакали, у захваті були. Коли я згадую, як вони реагували, у самої сльози на очі навертаються.

Людмила Коваль міркує про давні та славні традиції нашого народу, їхнє відродження.

— Скільки років нас принижували, вбивали, забороняли, та ми все одно, як маленька зернинка, проростали і відновлювалися. Мені здається, традиції — це головне, що ми маємо нині зберігати, продовжувати і показувати, — впевнена директорка «Берегині».

 

Текст і фото — Яна Осадча