«Іноді починаю урок зі слів: Як ти? Як батьки?»

Дата публікації: 06.10.2025

 

Оксана Сінченко — одна з досвідчених учительок Петрівської громади. Вже понад 20 років викладає українську мову і літературу в Петрівському ліцеї. Серед її вихованців є журналісти, телеведучі, письменники і військові, які нині захищають Батьківщину. Напередодні Дня вчителя Оксана Анатоліївна розповіла «Київському морю» про любов до професії, особливості навчання під час війни і про те, як їй вдалося скласти так зване НМТ для вчителів

 

Професія на все життя

— Я вчитель, відколи закінчила ВНЗ, змінила за весь час дві школи, — починає свою розповідь Оксана Сінченко.

Першим робочим місцем педагогині була школа в Києві, а другим — старопетрівська, яка тепер називається Петрівський ліцей.

— Вчитель — це справді моя єдина професія, яку я не змінювала, не працювала хіба що під час декрету, — говорить викладачка.

Оксана Анатоліївна додає, про цей фах мріяла з дитинства, адже виросла в родині педагогів — мама й тітка теж були вчительками. Уже 20 років минуло, а вона досі згадує свій перший педагогічний досвід:

— Мені одразу дали старші класи. Там переважали хлопці, бо школа була зі спортивним нахилом. Я пам’ятаю, коли прийшла на перший урок, відчинила двері, подумала, що то батьківські збори, бо учні виглядали вже дорослими.

Однак спільну мову 21-річна вчителька знайшла зі школярами швидко:

— Вони мені чесно зізналися, що не будуть письменниками, але хочуть на рівні знати мову, аби розвіяти стереотип, мовляв, спортсмени — неосвічені. Тож у майбутньому їм треба вміти підтримувати світську розмову чи відповідати на питання журналістів.

Учительські будні

Оксана Сінченко вважає, що до Петрівського ліцею її привела доля. Вони з чоловіком придбали будинок у Гуті-Межигірській. Молодшому синові тоді не було ще і двох років, але жінка вже почала шукати роботу вчителя на новому місці:

— Це був 2015 рік. У Лютежі місць не було. А в Старих Петрівцях тодішня директорка Людмила Анатоліївна Лушпель сказала, що їм терміново потрібен вчитель української мови. Я думала вийти на роботу через рік, але довелося вже за два місяці!

Оксана Анатоліївна обожнює свій предмет, бо мова й література — це наша основа та ідентичність, що формує світогляд.

— Незалежно від того, який фах обере дитина, ми всі маємо бути грамотні, освічені, — наголошує вчителька.

Вона з тих педагогів, які люблять перевіряти зошити:

— Я вам скажу, це особливий кайф — читати дитячі твори. Це інколи окремий вид мистецтва.

Улюблені її письменниці — Леся Українка та Ліна Костенко. Попри зайнятість на роботі, Оксана Анатоліївна багато читає:

— Я цього літа здійснила свою мрію: перечитала майже всю українську класику. Дітям завжди кажу: «Повірте мені, один і той самий твір з роками, з досвідом ви будете сприймати геть інакше». Так і є.

За роки вчителювання в Оксани Сінченко було й чимало кумедних історій, ось одна з таких:

— Один мій учень прийшов на іспит і… забув моє ім’я та по батькові. Це було досить кумедно: зібралася комісія, він вийшов розказувати білет і зблід. Я перелякалася, подумала, що не готовий, але хлопець гарно навчався. Бідолаха слова не міг вимовити. Він тихо спитав в одного зі членів екзаменаційної комісії: а як її звати? Ніби мене поряд і не було. Ми посміялися всі. До речі, учень склав екзамен на 12!

Перша в громаді

2024 року Оксана Анатоліївна першою у громаді пройшла сертифікацію для педагогів. Це зовнішнє оцінювання професійних компетентностей вчителя, яке відбувається на добровільних засадах. Проводить випробування Державна служба контролю якості освіти. Її запровадили у 2020 році. Сертифікація дає вчителю не тільки право на 20 % надбавки до окладу, а також на присвоєння наступної або підтвердження наявної вищої кваліфікаційної категорії та участь у заходах, пов’язаних із впровадженням інновацій.

2024 року сертифікацію пройшло всього 1478 педагогів з усієї України. Оксана Сінченко наголошує: її досягнення — це спільна праця з учнями.

— Я вважаю, що це — як НМТ для вчителя. Але я людина ризикована, тому наважилася. До того ж це можливість перевірити власні сили, знання і врешті-решт полоскотати собі нерви, — зізнається вона.

Оксана Сінченко подала заявку, і невдовзі її запросили на іспит.

Питання тесту стосувалися різних напрямів: психології, основ здоров’я, законів про освіту і фахових — з мови та літератури.

Це було тільки перше випробування, яке успішно пройшла вчителька. Далі вона мала дати два відкритих уроки, презентувати себе і пройти інтерв’ю. Усе це — в один день.

Оксана Сінченко згадує, що це був нескінченний робочий день, який може пригадати по хвилинах: Сертифікат, який отримала вчителька, — міжнародний. Він дійсний три роки.

Педагогиня називає здобуття сертифіката корисним досвідом.

— Я цим пишаюсь. Коли отримала сертифікат, показала його учням і сказала: «Це все завдяки вам, це наша спільна перемога».

Тому сертифікат висить у класі, в учнівському куточку — біля розкладу занять і фотографій школярів.

Говорити про важливе

За 20 років учителювання Оксани Сінченко змінилося багато чого: виклики сьогодення спонукають педагога опановувати нове, сучасне.

На думку викладачки, сучасний учитель мусить освоювати новітні технології і методи, бо діти також змінилися:

— Урок має бути не просто певною подачею нової інформації дітям. Треба давати знання, які вони потім зможуть застосувати у своєму житті.

Педагогиня розповідає, попри війну і те, що деякі учні виїхали з громади, Петрівський ліцей продовжує «жити життя»:

— Ми всі — вчителі, директор, заступники — намагаємося внести в життя кожної дитини моменти радості. Хтось із наших учнів втратив на війні батька, який служив у ЗСУ, хтось виїхав із зони бойових дій. До того ж і тут у нас бувають дуже важкі ночі з обстрілами. Та ми намагаємося зробити їхнє дитинство щасливим.

Також, на думку вчительки, для дітей вельми важливе людяне спілкування з педагогом:

— Після тяжких ночей перші п’ять хвилин уроку я не про іменники розповідаю, а розпитую кожного: як він, як його батьки? Учні активно розповідають,
а я бачу, що дитина виговорилася, їй стало легше.

Оксана Анатоліївна мріє про навчання під мирним небом:

— Дуже хочеться перемоги. Ми забули, що таке нормальне життя. Хочеться, щоб наші діти не чули страшних звуків, а були щасливі, шанували свою культуру, мову, традиції. Знаєте, за що я ще люблю свій предмет? За те, що на уроці можу про все це поговорити.

 

Текст і фото — Яна Осадча