Назавжди в строю та в наших серцях…

Живим коридором із квітами жителі Петрівської громади віддали шану двом полеглим героям-землякам. 15 червня провели в останню путь військовослужбовця 31 ОМБР Ігоря Калитенка, позивний «Їжак», 23 червня навіки попрощалися зі старшим сержантом 33 ОМБР Максимом Балуєвим. Вічна слава героям!

Ігор Калитенко народився 3 червня 1972 року в селі Нові Петрівці. Через два роки батьки разом із сином переїхали до Києва. Тому саме в столиці Ігор закінчив школу, потім навчався на зварювальника в професійно-технічному училищі. Згодом повернувся жити в Нові Петрівці. Спочатку працював зварювальником, далі здобув спеціальність альпініста-фасадника. Утеплював багатоповерхівки, будував торговельні центри, монтував білборди, допомагав ремонтувати телевізійні вежі. З часом перейшов у компанію «Київстар», установлював вишки мобільного зв’язку, працював старшим бригадиром.

13 січня 2024 року Ігоря Калитенка мобілізували до Збройних сил України. Служив солдатом, механіком-водієм у 31 ОМБР. Спочатку воював на Донецькому напрямку, потім захищав Запорізьку область. Там поблизу села Тимирівка внаслідок артилерійського обстрілу бійця було тяжко поранено. Його госпіталізували до лікарні, прооперували, а 17 травня Ігор впав у кому. Не приходячи до тями, 3 червня зустрів свій 53-й день народження, а 8 червня серце захисника зупинилося назавжди.

Донька героя Анастасія розповідає, що батько дуже любив Україну, обожнював українську музику, грав на гітарі. За порадами з відео на ютубі сам змайстрував сопілку і навчився на ній грати українські пісні.

— Тато був доброю, світлою, відкритою, чесною, дружелюбною людиною. Вважаю, що в нього не було жодної негативної риси. Війна і справді забирає найкращих, — з глибоким сумом розповідає донька Анастасія Калитенко.

У героя залишилися батько, донька, внучка, сестра і четверо племінників.

Максим Балуєв народився 22 вересня 1974 року в Богородську Нижньогородської області (росія). Через 3,5 роки разом з батьками переїхав жити в Донецьк, там закінчив школу і здобув фах слюсаря.

1992 року Максима призвали на військову службу в прикордонні війська на Львівщині. Після армії вивчився в технікумі на металурга. Був сталеваром на Донецькому металургійному заводі. У пошуках роботи 1999 року переїхав до столиці, відтоді працював на будівництві та робив ремонти.

— Максим мав «золоті руки», був дуже відповідальним у роботі й уважним до деталей. Міг місяцями працювати без вихідних, — згадує мама загиблого героя Тетяна Балуєва.

2003 року його батьки продали квартиру в Донецьку і придбали будинок у Нових Петрівцях. Максим разом з братом переїхав жити до них.

У грудні 2022 року був мобілізований, спочатку служив на Заході України, навесні 2023 року воїна перевели на Запорізький напрямок. Служив стрільцем, старшим сержантом у складі 33 ОМБР. З 22 листопада 2023 року вважався зниклим безвісти. У червні цього року після проведення ДНК-експертизи офіційно визнаний загиблим. Максима не стало під час виконання бойового завдання поблизу Роботиного Запорізької області.

— Син був таким добрим, чуйним, спокійним. За все життя ми з ним жодного разу не посварилися. Кожний телефонний дзвінок закінчував словами: «Мамо, я тебе люблю», — з болем у серці розповідає Тетяна Балуєва.

У захисника залишилися мама, брат, дружина та син.

Світла пам’ять загиблим захисникам і щирі співчуття рідним і друзям.

Фото з фейсбук-сторінки Петрівської сільської ради