«Як справжній Святий Миколай я не лізу через димар або у вікно»

У селі Гута-Межигірська всі діти знають, де живе Святий Миколай. Вони впевнено вкажуть на дім 78-річного Василя Порохні, який багато років виконує роль доброго Чудотворця. 7 грудня Миколай завітав до місцевого сільського клубу, де разом із дітьми виготовляв пряники та листівки для наших захисників, а також роздавав подарунки малечі. Як встигає сільський Миколай за одну ніч відвідати всіх дітей громади? Чи трапляються в його мішку різочки? Які ж подарунки отримував він сам у дитинстві? Про це дізнавалися журналісти «Київського моря»

— Як ви почали свою «кар’єру» Святого Миколая?

— Наш перший захід відбувся 2006 року в гута-межигірському сільському клубі. Дітей зібралося чимало — до сорока. Розповідав їм, як долав шлях до них через гори й моря, роздавав подарунки, слухав віршики й висловлював прості, але щирі побажання, щоб малеча добре навчалась у школі та прислухалася до батьків.

Атмосфера була настільки теплою та душевною, що ми зрозуміли — це треба перетворити на традицію. Відтоді кожен рік я з радістю повертаюся до цієї ролі, виступав також у церквах, запрошували мене і в лютізьку школу до діток.

— Розкрийте свою найголовнішу таємницю: як святий Миколай устигає за одну ніч підготувати й роздати подарунки всім дітям? У вас є помічники?

— Так, звісно, у мене є помічники — маленькі янголятка. Вони допомагають мені переглядати всі листи, складати списки дітей і планувати маршрут. Підготовка починається задовго до свята, щоб жоден малюк не залишився без подарунка. А найбільше допомагають мені батьки дітей. Вони розповідають, чи були їхні сини та доньки слухняними протягом року і що їх може потішити. Не залишаються осторонь також учителі, хрещені батьки, дідусі та бабусі малечі — всі ті, хто знає, як зробити дитину щасливою.

— Пане Василю, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Чим ви займалися до того, як стали грати Святого Миколая? Чи є сім’я у самого Чудотворця?

— Ви знаєте, для мене наше село є справжньою родиною. Я завжди говорив: «Дорога моя родино», звертаючись до людей. Село маленьке, тут кожен знає одне одного. Ми всі разом, і це мене завше підтримувало. Змалечку я цікавився історією, особливо любив слухати від мами й дядька розповіді про рідне село, закінчив Київський університет імені Шевченка, історичний факультет. Але працювати в школі не довелося – потрапив в армію. Спочатку виховував курсантів у Київському загальновійськовому училищі, а потім був командиром. Після 17 років військової служби працював лісником і майстром лісу. Возив дрова, допомагав людям. Мене й досі пам’ятають у Лютежі.

Я виховав двох синів — один, на жаль, уже пішов з життя, другий став полковником — нині захищає нашу Батьківщину. У мене є чудові онуки, які живуть зараз у Києві. Але є ще одна важлива частина мого життя — моя дружина.

З Вірою Борисівною ми разом уже 60 років, і це безцінний дарунок долі. Також нас об’єднали співи, ми виступаємо в колективі з теплою назвою «Бабине літо».

— Чи пам’ятаєте ви дітей, які вже виросли й самі стали батьками або просто приходять до вас поділитися своїми успіхами?

— Звісно, пам’ятаю! Це дуже зворушливо, коли діти, яких я благословляв на добрі справи, тепер самі приводять своїх малюків. Деякі, виросши, стали студентами. Наприклад, Єгор Матвеєв — у дитинстві вельми активний хлопчина, завжди виступав, розповідав віршики та брав участь у сценках. Він був пастушком на Різдво, ми разом їздили до Вишгорода. Нині Єгор закінчує Немішаївський фаховий коледж НУБіП України, а далі планує продовжити навчання в академії сільського господарства.

— Чим відрізняються між собою Святий Миколай, Дід Мороз і Санта Клаус?

— Санта Клаус для мене завжди залишався чужим образом, оскільки він не має прямого зв’язку з нашими традиціями, а Дід Мороз у нашому селі не практикувався, зате яким повинен бути Миколай, я знаю. Це не вигаданий персонаж, а реальна історична постать, що своїм прикладом учить доброти, людяності та допомагає вірянам на життєвому шляху.

— Як Ви потрапляєте в квартиру чи будинок? Через димар чи вікно?

— Як справжній Святий Миколай я, звісно, не лізу крізь димохід або вікно. А домовляюся з батьками малят і тому маю можливість потрапити в їхні домівки через двері. Адже не потрібно крастися вночі, коли є такий потужний союз між добрими людьми. А ще допомагають мені мої янголята, які завжди на сторожі та пильнують, щоб усі подарунки потрапили точно до рук дітям. А щодо різочок — це лише частина традиції, аби нагадати, що кожен має бути слухняним і чемним.

— Що найособливіше ви самі отримували від Миколая?

— Я в дитинстві не надто одержував щось від Миколая, бо це були радянські часи. Та вже пізніше, у 90-х, коли Україна стала незалежною, ми почали повертати забуті традиції, відроджуючи те, що було втрачено. І в нашому селі нині дедалі більше уваги приділяється збереженню народних звичаїв. З дитинства ж мені запам’ятався один дуже особливий момент: на Новий рік мама подарувала мені коробку із солодощами та книжку. Стільки радості тоді було! Та найбільший дарунок я отримав пізніше, вже коли став Миколаєм для дітей. Щасливий від того, що можу приносити втіху й щастя іншим, дарувати диво тим, хто його чекає.

Текст — Валерія Головачова