«Ця війна набагато страшніша!»

Марія Дворникова в дитинстві пережила вторгнення німців, а на старості росіян

Жителька Нових Петрівців Марія Іванівна Дворнікова — дитина Другої світової війни, яку радянські історики називали «Великою вітчизняною». Німці окупували рідне село, коли їй було 7. Тоді маленька дівчинка змогла врятуватися від артилерійських обстрілів і вижити в німецькому концтаборі. Жінка навіть уявити не могла, що у її 87 років росіяни підуть великою війною на Україну

Дитинство під окупацією

— Пам’ятаю, як моє село палало. Горіла майже кожна хата. Німецькі війська гнали наших людей, понаставляли усюди своїх поліцаїв. Тримали всіх у страху, виловлюючи партизанів.

Тоді маленька дівчинка, ще під батьківським прізвищем Ковтун, жила разом зі своїми рідними в селі Новосілки Дніпрові Вишгородського району. Нині воно лежить під водами Київського моря.

Одного разу партизани вирішили напасти на німецьких поліцейських. Пані Марія згадує, що тоді вбили багато окупантів, але плата за це була страшна. Прислали каральний загін.

— Спочатку спалювали сусіднє село, а потім перейшли на наше. Спалили живцем мою двоюрідну бабусю Тетяну з її чоловіком Ігнатом прямо в їхній хаті, — жінка тяжко зітхає, згадуючи трагедію.

Втеча і полон

Після цього стало важко. Партизани намагалися знову напасти на німців, об’єдналися із загонами сусіднього села, проте їх викрили. Марія пам’ятає, що в один день почула в їхньому селі крик партизана: «Люди добрі, рятуйтеся, хто як може». Ніхто не знав, куди бігти. Тому сховалися в місцевому лісі «Велике болото», переправившись через водойму на протилежний берег, бо до нього тоді ще не діставала німецька артилерія.

Перед тим як тікати, Марійчина мама прихопила із собою мішок сухарів, які насушила заздалегідь. Спочатку їли їх. Через декілька днів уже смоктали траву. Ще пізніше — шукали в болоті хоч щось їстівне. І весь цей час інший берег крило снарядами.

Згодом їх знайшли німці. Аби не вмерти з голоду, люди були змушені здатися в полон. Разом з мамою і старшим братом дівчинку відправили в концтабір до Вінниці. Батька ж окупанти не чіпали, бо був хворий на туберкульоз. Боялись заразитися.

У таборі Марія сильно занедужала. Пізніше виявилося, що на дифтерію, тому мало що може пригадати.

Дорога додому

Так само жінка не памʼятає і моменту визволення. Додому поверталися довго, з допомогою інших: хтось підвезе машиною, хтось на санях. Пані Марія згадує випадок, який став одним з найважливіших спогадів у її житті:

— Йдемо ми чужим селом, присіли відпочити. Тут мама в когось у дворі побачила, що сушиться риба. Каже мені: «Йди, доню, спробуй попросити, може, вийде нам сьогодні поїсти», — ми тоді часто голодували, бо з їжею були великі проблеми. — Я й пішла. Підходжу до дверей, тут виходить жіночка та по-доброму питає, чи щось мені треба. Я кажу: «Рибки, рибки, тітонько. Ми дуже хочемо їсти». Вона охнула і сказала, що дасть мені рибку. І м’яса дасть, бо нещодавно теля зарізали, і картоплі дасть. Мама тоді зготувала і ми поїли.

Пані Марія розповіла, що в дитинстві вона мріяла про три речі: щоб було що поїсти, що вдягнути і де спати. Тоді та незнайомка виконала частинку її найважливішої мрії. Смак риби згадує і досі. Повернувшись у рідне село Новосілки Дніпрові, вони побачили, що більшу його частину спалено. Та виявилося, що саме їхня хата тоді вціліла. Мама Олександра плакала, а її десятирічна донька питала, чому ж вона плаче, якщо все добре. Мати відповіла: «Від щастя, доню».

Після війни було важко. Батько Марії помер від туберкульозу в 1944-му році. Мама була змушена самотужки дбати про двох дітей. Під час будівництва Київської ГЕС у 1960-х роках рідні Новосілки Дніпрові затопили, тож сім’ю переселили в Нові Петрівці. Уже тут через 50 років жінка зустріла російсько-українську війну.

Сучасна війна

У серпні цього року Марії Іванівні виповниться 90 років. 10 з них росія намагається захопити українські землі. Пані Марія зізнається, мовляв, не очікувала ще одного вторгнення на своєму віку.

— Ця війна набагато страшніша, ніж Друга світова. Зараз російські солдати вбивають і ґвалтують дітей, знущаються з них. Я не розумію, як це можна робити, як можна давати такі накази, — жінка стривожено згадує події на початку повномасштабного вторгнення, про які почула в новинах після визволення Київщини. — У ту війну такого не було. Звісно, німці вбивали, однак ніколи не чіпали дітей і мирне населення, шукали тільки партизанів.

Марія Іванівна страшенно боїться обстрілів. Згадує, як 24-го лютого зранку перелякалась, бо вікна її дому затремтіли від вибухів. Нині живе разом з невісткою і сином. Каже, що без них їй було б ще важче, вони її найбільша підтримка в ці скрутні часи.

Пані Марія дуже чекає закінчення війни і хоче побачити це на власні очі. Хвилюється, аби військовим було що їсти, було у що вдягнутися — думає якраз про ті речі, про які так мріяла в дитинстві. Жінка вірить, що Бог завжди поруч, тому часто молиться і просить помочі нашим захисникам на передовій. Зараз її найбільша мрія — повернення наших земель додому, і  щоб росія нарешті дала нам спокій.

Текст і фото — Аліна Євич