Згуртувались і боролись

Дата публікації: 15.03.2024

 

 

Що пережила Петрівська громада у перші дні великої війни

 

Як зупинили диверсійну групу, яка проривалася з боку Мощуна? Чому Козаровицьку дамбу не вдалося підірвати з першого разу? Хто врятував від голоду кілька десятків собак, котів і корову? Журналісти «Київського моря» зібрали спогади очевидців про те, як війна прийшла у Петрівську громаду.

 

Шок, страх і… ненавість

 

24 лютого 2022 року жителі громади прокинулися близько 5-ї ранку від потужних вибухів. Не всі змогли відразу повірити, що почалась велика війна. Фото й відеокадри ракетної атаки по столиці та інших містах миттєво розлетілись телеграм-каналами і соцмережами. Новини з телевізора ошелешували… Коли перший шок, страх і розгубленість минули, настав час дій. Одні жителі громади почали швидко збирати дітей та пакувати валізи, інші побігли до військкомату чи добровольчого формування громади. Страх змінила ненависть до ворога. Були й ті, які одразу заходились допомагати іншим.

 

Петрівчани стали змітати все з полиць магазинів — хліб закінчився першим. Знімали кошти з банкоматів та заправлялися пальним. Скрізь поступово почали утворюватись черги. Згодом з’ясувалося, що в дитсадках і школах скасували навчання. Багато хто боявся, що росіяни будуть прориватись до Києва саме через нашу громаду, тому ухвалили рішення якнайшвидше виїжджати.

 

— Хлопці відразу задіяли всі доступні у громаді автобуси, машини, буси, щоб вивозити людей на залізничний вокзал, аби вони могли евакуюватися. Тоді використовували власну техніку, пальне купували за свої кошти, бо була головна мета — зберегти людські життя, — пригадує командир добровольчого формування Петрівської громади № 1 Олександр Мороз.

 

Від самого ранку 24 лютого у Петрівській сільраді вирішували безліч нагальних питань. Де розмістити військових? Як швидко взяти зброю для добровольчого  формування та всіх охочих? Як організувати встановлення блок-постів? І кількість цих питань зростала в геометричній прогресії.

 

Над хатами стали летіти ворожі гелікоптери. Близько 12.00 ЗМІ повідомили, що наші військові приземлили у Межигір’ї російський гелікоптер Ка-52 «Алігатор». Пообіді місцеві жителі за рецептами з інтернету масово починають виготовляти «коктейлі Молотова» та готувати їжу для хлопців на блок-постах.

 

 

Не вилазили з погреба

 

У перші дні великої війни найбільше дісталося жителям Гути-Межигірської.

 

— З 24-го не виходили з погреба, тому що бомбили… Іноді заходили в хату, тільки щоб приготувати їсти. Коли не стало світла, готували на каміні — добре, що він у нас був. Діткам варили кашу. У нас маленька дівчинка була, якій один рік, чужа. Дочка забрала із собою, — згадувала мати-героїня Уляна Онищенко.

 

В її погребі ховалось 12 людей, серед яких п’ятеро своїх дітей і двоє чужих. Саме поблизу Гути-Межигірської відбулись найзапекліші бої на території громади.

 

— Бійня була жорстока. Тоді до наших військових прорвалася ворожа диверсійна група із села Мощун. Їх накрили мінометним обстрілом, а російська техніка в той момент намагалася прорватися з боку дамби. Я тоді виїжджав з групою спецпризначенців у Гуту-Межигірську, — згадує Олександр Мороз.

 

 

Вода, яка зупинила ворога

 

Тим часом 25 лютого російські війська зайняли сусідні з Петрівською громадою села на півночі: Димер, Демидів, Козаровичі, прорвались через Чорнобильську зону. Щоб не допустити прориву рашистів на Київ, військове командування ЗСУ прийняло рішення підірвати Козаровицьку дамбу через річку Ірпінь.

 

Перший вибух на дамбі стався на світанку 26 лютого. Тонна тротилу рвонула у небо, а за нею понеслись уламки бетону, арматури. Проте згодом з’ясувалося, що однієї тонни вибухівки було замало.

 

Сапери 72-ї бригади змушені були під вогнем ворога, який стояв від них на відстані 500 метрів, скидати з вантажівки ящики з вибухівкою в отвір, який утворився від першого вибуху. За ящиками полетів шнур від УР-77.

 

Учасники тих подій пригадують, що часу на роздуми не мали.

 

– Не було ніякого плану. Було розуміння, що в нас кілька годин, і якщо це не зробити сьогодні, то завтра-післязавтра ворог прорве Мощун і буде на Оболоні. Не мали часу планувати. Просто треба було робити. Ми й робили. Пощастило… Бо це було дуже зухвало — під носом у росіян вивантажити на прострілюваному та контрольованому ними обʼєкті декілька тонн вибухівки. Але від Димера до Гостомеля по шляхах стояло кілька сотень одиниць техніки, й пускати їх не можна було…Звичайна військова задача. Як є.

 

Військовослужбовець батальйону імені генерала Кульчицького Олександр (прізвище просить не називати) пригадує, що росіяни стояли на відстані кілометра-півтора. Вони плавали по річці Ірпінь, але командир тоді наказав не стріляти, щоб не розкривати своїх позицій.

 

— Росіяни, мабуть, цього й хотіли. І кожен з нас жадав хоч камінцем проломити їм голову. Я думаю, ми б закидали їх посеред річки чимось, якби був дозвіл, — розповідає військовослужбовець.

 

Після оголошеного рішення підірвати дамбу, пригадує Олександр, шансів на виживання воїни не допускали — були певні, що або захлинуться у воді, якщо під час вибуху щось піде не так, або через вибух їх розірве.

 

 

Автоматів не вистачало

 

У той же день, 26 лютого, сталася ще одна важлива подія, яку місцеві захисники найбільше чекали — у громаду таки привозять зброю.

 

«Сьогодні з отриманням та роздачею зброї ми стрибнули значно вище своєї голови. Коли їхали — розраховували на 20-30 автоматів, але вдалось здобути дві сотні та велику кількість набоїв. Але одержала зброю лише третина від охочих. Ми намагались робити так, щоб автомати дісталися насамперед тим, хто має досвід її використання та досвід участі в бойових діях, і працівникам правоохоронних органів — колишнім і діючим», — повідомив у фейсбуці Петрівський сільський голова Радіон Старенький.

 

Супи возили в банках

 

З 27 лютого почалося систематичне розвезення гуманітарних наборів та їжі.  Працівниця Центру надання соціальної допомоги Петрівської сільської ради Людмила Лисаківська пригадує: гуманітарку по Лютежу спершу розвозила на велосипеді.

 

— Пам’ятаю, що хвіртки у людей були зачинені, то ми й стукали, й через паркани лізли, щоб віддати їм їжу та ліки. Чаї заварювала, супи в банки заливала й розвозила по бабусях на велосипеді. А в той момент артилерійські обстріли не затихали, тому страшно було, звісно. А колись із чоловіком їхали, роздавали курей — то пішли обстріли з «градів». Боялися всі, і ми також, — розповідає петрівчанка.

 

Ще однією проблемою було врятувати не тільки людей, а й тварин, адже люди виїздили, залишали котів та собак напризволяще.

 

— У нас на початок вторгнення було двоє собак і п’ятеро котів. І коли я уявила, як ми їдемо, а за нами біжать собачата й лишаються на голодну смерть коти… Тоді сказала, що цього не переживу, — згадує жителька Гути-Межигірської Ніна Затуливітер.

 

Через це пенсіонери Ніна Затуливітер і Сергій Рейєр із Гути- Межигірської не змогли виїхати й покинути чотирилапих без шансу на порятунок. Тож самі годували 21 собаку, 60 котів і навіть чужу корову.

 

Невизначеність майбутнього в перші дні війни всіх нас дуже лякала.

 

— Однією з головних тем розмов із побратимами було те, скільки треба вистояти проти росіян. Спершу ми думали про три доби, потім — про п’ять, очікували на якийсь переворот у росії. Далі мова зайшла про 21 добу — ніби, коли переживаєш цей рубіж, приходить усвідомлення, після якого стане служити значно легше. Але ми чекали три тижні, три місяці, пів року, рік… І от зараз — два роки, а усвідомлення так і не відбулося. Тож нині продовжуємо далі боротися за свою Україну, — з усмішкою зазначає військовослужбовець 134 батальйону 114 бригади Роман Подзігун.

 

 

Текст — Аліна Євич.

 

У статті використано інформацію з фб-сторінки Олександра Карпюка та фото Олександра Тихохода