«Вийшли по продукти — а тут чеченці…»

Дата публікації: 17.01.2024

 

 

Історії переселенців, які живуть у Петрівській громаді

 

У Петрівській громаді зареєстровано близько двох тисяч вимушено переміщених осіб. Більшість живе в орендованому житлі. Дехто — у приміщенні дитячого будинку «Любисток», який став відділенням соціально-психологічної реабілітації Центру надання соціальних послуг. Тож чимало переселенців навідуються сюди чи не щодня. Історії цих людей вражають: хтось дивом врятувався від загибелі, комусь довелося втікати з країни-агресора, та всі знайшли причину жити далі в Петрівській громаді

 

Війна застала на дев’ятому місяці вагітності

 

Єлизавета Шегай народилася в Маріуполі, однак росла й виховувалась у дитячому будинку «Любисток». Коли дівчині виповнилося 18, переїхала знову до Маріуполя, там її й застало повномасштабне вторгнення. Ліза була на девʼятому місяці вагітності. Коли стало небезпечно, перебралися до підвалу, бачила обстріли сусідніх районів, літаки, які несли смерть, втратила там свого 19-річного друга, який мав стати хрещеним для дитини.

 

— Якось ми вийшли з підвалу в пошуках продуктів і нас зустріли чеченці, — пригадує дівчина. — Вони побачили мій стан та евакуювали нас із батьком дитини до Азовська. Й оскільки в коханого були родичі в російському Курську, ми вже самостійно добиралися туди.

 

У квітні в Лізи народився син, а чоловік не захотів брати на себе відповідальність, не записав дитину на своє імʼя та покинув молоду маму. Так дівчина опинилася в пункті тимчасового перебування для людей, які рятувалися від війни. Пригадує, що там було чимало українців: когось виселили примусово, хтось прибув туди за власним бажанням. У пункті на Лізу тиснули, змушували прийняти російське громадянство, погрожуючи, що заберуть немовля.

 

Дівчині вдалося звʼязатися зі своїм другом з України, той знайшов волонтерів, які допомогли їм з дитиною виїхати додому. Кордон переходили пішки, малечі було всього вісім місяців на той час.

 

Тож Єлизавета Шегай знову повернулася у Петрівську громаду. А директор «Любистка» Микола Жадан і соціальна служба допомагають з документами, український паспорт для Лізи вже вдалося зробити. Найважливіше зараз — щоб і її син отримав українське громадянство.

 

 

 

Врятуватися та знайти новий дім

 

Клавдії Зозулі 76 років, 53 з них жінка пропрацювала бібліотекаркою у рідному Вовчанську Харківської області, за 5 кілометрів від росії. З мирного минулого в неї не залишилося нічого. А її власне життя врятувало диво.

 

— Я не хотіла їхати, впиралася, адже я й окупацію пережила. Та сини наполягли, буквально силою мене посадили в машину і вивезли, — пригадує Клавдія Тихонівна. — А як тільки відʼїхали до Приколотного, це за 40 кілометрів від Вовчанська, у середній під’їзд мого будинку влучила ракета.

 

У пані Клавдії троє синів, усі — професійні військові. Жінка зізнається, якби знала, що їм доведеться воювати, ніколи б не дала дозволу на таку освіту.

 

Рік тому сини орендували для Клавдії Тихонівни квартиру в Нових Петрівцях, піклуються про неї, хоч і на відстані війни. А втім, додому жінку все одно дуже тягне.

 

— Буває, така туга нахлине, що думаю, от візьму таксі прямо до Харкова, а там якось і додому доберусь, — ділиться думками пані Клавдія. — Та сини дізналися про мій план і присоромили… Я за них постійно молюся, завжди прошу, щоб хай хоч на два слова подзвонили, що живі…

 

Жінка сумує за своїм мирним життям, де постійно була на людях, де для численних друзів її синів вона була Маман. А зараз, каже, у квартирі — від кута докута, наче у клітці. Саме тому й відвідує заняття Центру надання соціальних послуг, сама звернулася по допомогу, щоб не почуватися самотньою. Адже тут збираються ті, в кого з Клавдією однакова доля. Клавдія Тихонівна із вдячністю розповідає про заняття з психологом, скандинавську ходьбу, творчі гуртки. Бо у громаді зустріла хороших людей, які її підтримують, не дають опускати руки, і з якими разом чекає на перемогу.

 

 

Доля повернула до Нових Петрівців

 

Олена Гарькава не вважає себе переселенкою, хоча війна застала жінку в її квартирі у рідному Купʼянську Харківської області. Але доля повʼязала її життя з Новими Петрівцями ще задовго до 2022 року. Народилась жінка у Купʼянську, та згодом 16 років жила в далекому Сибіру. І все ж повернулася на рідну землю, бо тягнуло додому.

 

— Після Чорнобильської трагедії нам дали квартиру в Києві, — розповідає пані Олена. — Житло згодом залишилося дітям, а я переїхала в Нові Петрівці. Але у 2017-му придбала квартиру в Купʼянську, там мешкала, однак приїжджала в Нові Петрівці як на дачу.

 

Війна застала Олену Гарькаву на Харківщині, вибиралася з окупації під обстрілами. А як ступила на свою землю, каже, стало легше. Позаду залишилася така омріяна мала батьківщина, до якої щоразу поверталася. Проте зараз там усе стерто з лиця землі, немає квартири, в яку вкладалася власними силами.

 

— Нам не все розповідають по телевізору, я до останнього спілкувалася з тими, хто залишився, — каже жінка. — Скільки людей там убито! Скільки смертей ще приховано під завалами…

 

Тож пані Олена радіє, що змогла себе знайти в громаді, познайомитися з однодумцями. Адже інколи навіть проста розмова допомагає не занепадати духом і знаходити сили для наступного дня.

 

 

Втрати і нове життя

 

Галина Чорна переїхала з Бахмута півтора року тому під обстрілами, з вокзалу у Краматорську. А через два дні після її евакуації краматорський вокзал обстріляли росіяни, тоді загинуло багато людей.

 

Пані Галина покинула свій чудовий будинок і ділянку, залишила ключі сусідам, щоб наглядали за майном. А через деякий час сусіди й самі стали виїжджати, навіть ті, які планували бути там до кінця.

 

— Так поступово усі з околиці стали віддавати свої ключі, залишався наш добрий знайомий Вітя Пантюхов, який за усім наглядав, — каже Галина. — Він позливав воду з батарей, щоби  взимку не позамерзали, перекрив усі комунікації. А за якийсь час був приліт, і Вітя загинув, так і знайшли його зі звʼязкою ключів у кишені.

 

У провулку, де жила Галина Чорна, залишилось троє сімей. Сусідка телефоном розповіла, що люди ховалися у підвалі постійно, а коли зайшли вагнерівці у двір, то дали три хвилини на вихід, інакше кидають гранату.

 

У чому були, без речей і документів, відвезли їх у Шахтарськ чи Дебальцеве, а куди далі — невідомо.

 

Зараз пані Галина орендує житло у Нових Петрівцях та в жовтні 2023-го стала головою місцевого осередку громадської організації «Рада ВПО». Каже, що до роботи організації доєдналися й директорка Школи мистецтв Вікторія Філатова, і юрист Ігор Курільчук, обоє переїхали з Донеччини. Головне питання, яке планують вирішувати з нового року — житло для переселенців. Адже більшість живе в орендованому, й це дуже бʼє по кишені. Над цим потрібна довготривала робота, утім, налаштовуються на краще.

 

 

Реабілітація для переселенців

 

Напередодні Різдва та Нового року переселенці збираються за творчими справами — зробити прикраси для дому з новорічною ялинкою. А веде цей гурток фахівчиня Центру надання соціальних послуг Олена Солдатенко.

 

Такі зустрічі відбуваються щотижня в рамках групи «Берегиня», яка діє з 2022 року. Запрошують не лише переселенців, а й усіх охочих із громади — на психологічні тренінги, скандинавську ходьбу влітку, також готують новий проєкт співпраці з волонтерами. Є і дитячі гуртки.

 

— Ми вже стали однією великою родиною, — розповідає пані Олена. — Зазвичай працюємо з вимушено переміщеними особами. Це люди, які приїхали з Бахмута, Купʼянська, Херсона, Миколаєва та багатьох інших населених пунктів. Люди, які втратили майже все, але надихають своєю волею до життя, готовністю трудитися, спілкуватися і не здаватися.

 

Олена Солдатенко наголошує, що Центр відкритий для допомоги усім, хто її потребує. Бо навіть найскладніші ситуації легше переживати разом, долати стрес, знаходити нові сенси життя, відчувати єдність. Адже в цьому запорука відновлення сил, які нам потрібні для боротьби.

 

 

Текст і фото – Христина Дичко