Петрівчани втратили двох героїв

У листопаді жителі громади з квітами і почестями навколішки віддали останну шану та уклін за подвиг двом своїм захисникам

1 листопада попрощалися з 28-річним Михайлом Михайловим. Хлопця призвали до служби 26 січня 2023 року. А загинув він під час артилерійського обстрілу наприкінці жовтня, невдовзі після одруження. Бо ще на початку жовтня родина відзначила його весілля з коханою дівчиною.

Михайло народився у Нових Петрівцях, зростав у багатодітній родині, мати важко працювала, аби забезпечити своїх дітей.

— Хлопець був такий скромний, тихий, відповідальний, — пригадує свого учня Наталя Школьна, яка працювала директором в тоді Новопетрівській ЗОШ №3 та викладала у Михайла зарубіжну літературу. — Завжди чистенький, добросовісний, навчався в міру своїх можливостей.

Наталія Олексіївна зізнається, що дуже важко сприймати звістки про втрати. А надто, коли йдеться про учнів, які були поруч протягом років навчання.

На жаль, нам не вдалося звʼязатися з рідними Михайла, та ми готові розповісти про нього більше. Тож напишіть нам на сторінку «Київського моря» у фейсбуці, якщо ви не проти поділитися спогадами про героя.

9 листопада Петрівська громада провела на вічний спочинок жителя села Лютіж Дениса Адайкіна.

29 серпня Денис востаннє спілкувався з дружиною перед бойовим завданням та мав вийти на звʼязок після 5 вересня.

– Чоловік дзвонив по відео, я тоді ще пожартувала, що у нього класна позиція з вай-фаєм, — пригадує Людмила Адайкіна. — Та потім дивлюсь — а Денис тремтить. Він такий сильний чоловік, у нього зріст 186 см, а вага 105 кг, я його таким ще ніколи не бачила.

Тоді захисник поділився, що до позиції вони так і не дійшли, потрапили під обстріл, є поранені, планували просуватися далі.

Денис дуже цінував життя. Розповідав Людмилі, як його побратим дивувався, що він розкопував бліндаж, аби не спати із зігнутими ногами. Так мало хто робить. Але чоловік відповідав: «У мене завдання — вижити, у мене двоє малих дітей і дружина. Я хочу вижити».

За майже тиждень очікування Людмила писала йому повідомлення, розповідала новини, щоб за одну телефонну розмову все не переказувати. А ще — надсилала відео і фото, бо Денис хотів бачити, як ростуть його діти. Минуло якраз перше вересня, день народження мами… Але ні шостого, ні сьомого вересня Денис не відповів, додзвонитися до нього було неможливо. Людмила підняла на вуха побратимів, знайомих, командирів — усіх, кого знала. Та ніхто про Дениса не розповів, лише заспокоювали стандартними фразами.

14 вересня від ранку жінка вже штурмувала поліцію, військкомат, Уповноваженого з питань безвісти зниклих, Міністерство реінтеграції… А ввечері приїхали племінниця з чоловіком та сказали, що потрібно їхати у Дніпро на впізнання. Обличчя не було, дружина намагалася впізнати Дениса по статурі та речах, хоч і знала, що він взув не свої берці, та й футболок у чоловіка було штук 50. За процедурою, здали аналіз на тест ДНК, який зазвичай роблять до чотирьох місяців, а їм зробили за два.

Людмила Адайкіна завжди памʼятатиме свого Дениса як ідеального чоловіка.

– У нього мало бути все по правді, — ділиться спогадами жінка, — був розумним, сильним, знав англійську, неймовірно любив дітей, мене, робота в його руках горіла. Коли гуляли сімʼєю і була якась перешкода, треба було її перейти — казав: сідайте мені всі на руки, я вас усіх візьму. Ви тримайтеся за мене, бо я вас ніколи-ніколи не відпущу. Ви впадете тільки тому, що самі не тримались за мене.

Тепер Денис назавжди став небесним янголом для своїх рідних і цілої країни.

Вічна памʼять і слава героям України, які поклали життя за її свободу.

Співчуття рідним та близьким і всій громаді!

Фото Михайла Михайлова — з фейсбук-сторінки Петрівської сільської ради

Фото Дениса Адайкіна — з архіву Людмили Адайкіної