Біль втрати

Дата публікації: 09.10.2023

 

Як жити далі, якщо рідний загинув на війні

 

Вересень, на жаль, знову приніс нам трагічні звістки з фронту. А від початку широкомасштабного вторгнення лише в нашій громаді кількість тих, які втратили рідну людину на війні, вимірюється десятками. Кожен переживає цю втрату по-своєму. Хтось навідріз відмовляється спілкуватися і закривається в собі. Хтось, навпаки, своєю місією бачить розповісти про життєвий шлях героя, щоб памʼять про нього зберегти на багато поколінь. Хтось продовжує справу, яку розпочав загиблий воїн… Про те, як пережити горе втрати, ми спілкувалися з петрівчанами, психологом, священником

 

«Я востаннє у Вас прошу…»

 

Директор Вишгородського районного дитячого будинку «Любисток» Микола Жадан похоронив свого названого сина. Вадимові Проценку було всього 28 років, загинув 15 серпня під час виконання бойового завдання у Запорізькій області.

 

– Вадим потрапив до дитбудинку, коли йому було десять з половиною років, – пригадує Микола Михайлович до деталей. – Хлопчину привезли всього обпеченого в окропі. Я торкнувся його тільця, такий худенький, у ранах, і тоді вперше в житті тут заплакав. Я його лікував. І з того часу він мені став рідним. Я його дуже любив.

 

Вадим спершу плакав і не хотів учитися, бо не звик до цього в сімʼї. Директор жартома пригрозив, що як не буде навчатися, відправить до іншого закладу. І справді, відправив дітей до табору. Того ж вечора Вадим утік з вокзалу назад до дитбудинку.

 

– Посеред ночі всі піднялися, по-ліція шукає… Я кажу: «Лягайте всі спати, він вранці прийде». Так і сталося. З «Любистка» ніхто не тікав, мої діти жили як у повноцінній сімʼї, – підсумовує Микола Михайлович.

 

Вадима памʼятають як одного з найкращих вихованців, дуже відповідального, добросовісного, чесного. На нього завжди можна було покластися та довірити молодших дітей. Хлопець здобув освіту, відслужив в армії у Львівській області. А торік у березні вирішив стати до лав Збройних сил України, проходив навчання за кордоном і демонстрував неабиякі успіхи.

 

Микола Михайлович супроводжував хлопця, як батько, усе його свідоме життя.

 

– За тиждень до того, як іти до війська, Вадимові знадобилися 4 тисячі гривень. Я йому дав ці гроші, не питав навіщо. Але він подивився мені у вічі та промовив слова, які, як зараз, памʼятаю: «Я оце востаннє у вас прошу, ви мене більше не побачите…» Я віз Вадима до військкомату рано-вранці, прочитав йому лекцію, кажу: «Сину, в тебе ще попереду боротьба, тобі є кому допомогти, є мої сини, тобі є куди повертатися». Ви думаєте, він мені хоч слово? Тільки дивиться… Я з ним прощаюся, як автобус відходить, а він очей не зводить з мене. Згодом ми ще передзвонювались, коли він міг говорити. Остання наша розмова була 7 серпня, якраз перед його виходом на завдання. А через пару тижнів ми отримали цю страшну звістку…

 

Сьогодні про героя нагадують численні фото в альбомах та на стінах «Любистка». Вихователі та вихованці з теплотою дивляться на Вадимове усміхнене обличчя, його ім’я назавжди викарбуване в історії дитячого будинку, Петрівської громади та країни, за яку захисник віддав життя.

 

Микола Жадан упевнений – біль від утрати залишиться довіку. Але треба жити й працювати заради світлої памʼяті загиблих. Здаватися не можна – це найголовніша порада. Бути оптимістом. Життя непросте, але мусимо триматися, долати труднощі та допомагати в цьому іншим.

 

 

Свою доньку Герой так і не побачів

 

Ростислав Пархоменко загинув через місяць після свого 30-річчя. У травні 2023-го його сімʼя та друзі-військові зібралися відзначити ювілей, а вже у червні усі разом попрощалися з полеглим воїном. Але Ростислав назавжди залишився батьком, сином, чоловіком, побратимом….

 

– Тієї фатальної ночі мені було геть неспокійно, – пригадує дружина героя Євгенія Пархоменко. – Таке буває через повітряні тривоги. Але цього разу сирена не лунала. Я постелила ковдри в коридорі для себе та дитини і написала чоловікові, що відчуваю сильний страх. Він записав мені останнє своє голосове: «Може, «кинджали» летять чи щось таке. Не бійся, все буде добре».

 

Однак уже через годину Ростислава не стало. Євгенія була на восьмому місяці вагітності та з дворічним сином на руках. 15 вересня у воїна народилася донечка, яку йому так і не судилося побачити…

 

Ростислав Пархоменко був професійним військовим, служив у Головному управлінні розвідки Міноборони України. Став на захист своєї держави ще у 2015 році. Після перемоги планував відкрити власну справу, повʼязану з військовою діяльністю. Сімʼя для нього була найбільшою цінністю.

 

– З роботи Ростик завжди поспішав додому, – розповідає Євгенія, – ніколи ніде не затримувався. А якщо і планував посиденьки з друзями, то відпрошувався, наче відчував провину, що залишає нас і йде до хлопців.

 

Дружина зазначає, що Ростислав добре розумів ситуацію. Коли отримував звістки про загибель знайомих чи друзів, завжди казав: «Це війна…»

 

Але війна його дуже втомила. Рідні це помічали: змучене і постаріле обличчя, зовсім інший погляд, бо невідомо, що ці очі бачили… Хоча сам чоловік ніколи ні на що не скаржився.

 

– Ростислав був таким добрим до всього, що його оточує, обожнював рибалити, шкода, що у нього останнім часом не було на це часу. Ми завжди їздили збирати гриби разом, нині якраз починається сезон, ми вже були б десь у лісі, – Євгенія дуже сумує за чоловіком. – Я таких людей не зустрічала, як він, і, напевне, вже не зустріну.

 

Жінка ділиться про те, що її підтримує. І це – діти.

 

– Тільки заради них я тримаюсь. Це невимовно важко пережити, частина тебе також помирає, а перед очима постійно кадри з попереднього життя. І здається, що це все відбувається не з тобою…

 

Євгенію неабияк підтримують побратими чоловіка, з якими стали однією родиною. Дружину та дітей героя вони оберігають, бо, мабуть, відчувають провину за те, що не вберегли Ростислава, зізнається жінка.

 

– Людям, які втрачають близьких, я можу побажати тільки сил і терпіння, шукати віддушину в якійсь справі, якщо нема на що відволіктися. Але цей біль залишиться з нами назавжди.

 

 

Понад усе мріяв про сім’ю

 

Добрий і прямолінійний романтик Олександр Ільєнченко став єдиним із групи, кому не пощастило того фатального дня зберегти життя під час мінометного обстрілу в Краматорському районі на Донеччині. Хлопці вже покидали позиції після виконаного бойового завдання, як його вразила ворожа зброя.

 

– Це було 18 липня 2023 року, – пригадує племінниця Олександра Вікторія Войнич. – Мені відразу ж повідомили. Ми до останнього сподівалися, що в дядька є шанси на порятунок… Утім, травма грудної клітки і дуже важка травма голови виявилися несумісні з життям. Здавалося, Олександр сам ішов на виклик долі. Адже міг уже давно повернутися з війни, мав таке право.

 

– Він пішов служити за власним бажанням у грудні 2022 року, – каже Вікторія, – а по його смерті ми дізнались, що у березні 2023-го дядько дістав поранення і мав бути комісований. Але залишився боронити країну.

 

Олександрові було 45, після війни мріяв нарешті створити власну сімʼю, шкодував, що не вдалося цього раніше. Загалом був дуже мрійливим, любив творити прекрасне, був каліграфістом, писав вірші. А коли читав їх, то всі слухали із захопленням, пригадують рідні. Завжди говорив правду, був прямолінійний, відкритий, наполегливий, умів неабияк підтримати.

Найважче переживає трагедію мати воїна, жінці уже 76 років, вона має значні проблеми зі здоровʼям. А тому потребує особливої уваги, терпіння та співчуття.

 

– Попри те, що ми кожного дня разом, – ділиться племінниця героя, – це не дає їй змиритися із загибеллю сина. Здається, ніби в неї не стало світу…

 

Утім, родина Олександра намагається не втрачати надії та берегти одне одного.

 

«Не виманайте від себе нічого…»

 

– Дозвольте собі горювати, – пояснює психологиня Вікторія Осипенко, – ви можете кричати, плакати, злитися. І це нормально.

 

Потрібно звільнитися від цих емоцій, аби вони не руйнували вас ізсередини. Полегшити емоційний стан допоможе перебування серед людей, яким ви довіряєте. Варто не забувати про своє здоровʼя, стежити за харчуванням і сном, фізичною активністю. Це допомагає зняти рівень стресу. Треба відволікатися та робити рутинні справи, щоб не бути сконцентрованим на своєму горі.

 

– Не вимагайте від себе нічого. Вам потрібен час, щоб відновитися, – твердить фахівчиня. – Але якщо відчуваєте, що вам усе одно важко впоратися, зверніться до психолога.

 

Спільна щира молитва

 

– Втрати – це завжди важко, і повірте, коли ми йдемо хоронити військового, ти ще звечора думаєш, які слова підібрати, що сказати рідним, – ділиться священник Анатолій Яремко. – Ми всі розуміємо, за що воїни поклали свої життя: за всіх нас, за дітей наших, за нашу землю. Ну але ж батьки питають: «Чому він?»

 

У важкі часи отець Анатолій нагадує: навіть сам Бог, який створив весь цей світ, віддав свого єдиного сина на страждання і смерть. Заради того, щоб спасти людські душі. Тому найголовніша порада духовного наставника – молитва.

 

– Я пропоную в такі тяжкі часи людям збиратися разом у храмі, – радить священник. – Бо Господь сказав до нас словами: «Де двоє або троє зберуться в імʼя моє, я посеред них». І тому, коли лунає спільна щира молитва, ми віримо, що Бог нам допомагає, чує і приймає наші слова. І зараз потреба цієї молитви є як ніколи.

 

 

Гаряча лінія надання безоплатної психологічної допомоги

від Національної психологічної асоціації:

0-800-100-102 (працює з 10:00 до 20:00 без вихідних)

 

 

 

Автор – Христина Дичко