Життя після поранення

Історії воїнів – жителів Петрівської громади

 

Зі зрозумілих причин точної цифри поранених воїнів в Україні не називають. Ще влітку минулого року Президент Зеленський казав, що щодня зазнають поранень орієнтовно 500 українських захисників. Серед захисників з Петрівської громади є ті, хто зараз у госпіталях, ті, хто реабілітується вдома, ті, хто, зазнавши поранень і вилікувавшись, повернувся до лав Збройних сил України. Багато хто з них не готовий ділитись пережитим досвідом, і це зрозуміло. Водночас історії тих, хто говорити згоден, розповідати варто, адже багато наших земляків уже пожертвували своїм здоров’ям заради майбутньої перемоги України. І вони потребують не лише коректного медичного та соціального супроводу, а й нашої теплоти, уваги, щирої небайдужості

 

Той, хто звільняв Харківщину

 

– Тільки з одного мого Заярського кутка за останні три дні двох хлопців на фронті поранило. Одному з них лише 25 років, – емоційно розповідає 47-річний житель Старих Петрівців Володимир Духота. Він є кулеметником-гранатометником першого стрілецького батальйону 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка, нагороджений відзнаками «За хоробрість в бою» та «За оборону України».

 

Спілкуємося у середині січня, коли Володимир Анатолійович збирається повертатися після реабілітації у свою військову частину для вирішення питання з подальшим лікуванням. До повномасштабної війни він займався столярною справою, непогано заробляв, а зараз з глибоким знанням справи перераховує види кулеметів та їх відмінності, пояснює різницю між калібрами набоїв.

 

– Цього побратима вже немає. І цей загинув, дуже хороша людина була… І того вбило тоді, коли мене поранило… – показує фото та відео на своєму телефоні Володимир Духота.

 

До військкомату він пішов одразу 24 лютого разом з братом. Власним бусом з ще вісьмома жителями села поїхали спочатку у Васильків, потім виконували завдання у Вишгородському районі. А в травні керівництво запитало, хто поїде добровольцем на фронт.

 

– Усього нас зголосилося чоловік шістдесят. Провели необхідну підготовку, видали бронежилети, зброю і повезли нас на Харківщину, в населений пункт, на іншому боці якого ще був ворог. Так почалися мої бойові будні, – пригадує чоловік.

 

Володимир Духота брав участь у блискучій Харківській операції ЗСУ. Туди відправили весь його батальйон, у якому, до речі, були й інші земляки зі Старих і Нових Петрівців.

 

 

– Заходили в села, проводили зачистки, здобули багато трофейної техніки та снарядів. Ми озброїли батальйон за два дні – понад 500 чоловік! В одному селі ми назбирали тільки снарядів два 66-х ГАЗони, – ділиться Володимир Анатолійович. – Буквально за тиждень вже були під Куп’янськом. Але коли пройшли останнє село в Харківській області, вийшли на межу з Луганською, стало дуже жорстко. У ворога там дуже сильні укріпрайони, вони гатили по нас з усього чого можна…

 

15 жовтня керівництво нагородило пана Володимира відзнакою «За хоробрість в бою» і дало триденну відпустку. Вдалося побувати вдома. Близькі потім пригадували, що Володимир Анатолійович мав якийсь не дуже гарний настрій, ніби щось відчував.

 

БІЙ І ПОРАНЕННЯ

 

27 жовтня Володимир Духота в групі з 14 бійців приїхав на позицію, замінивши інших воїнів. Про цей день Володимиру Анатолійовичу дуже складно розповідати.

 

– Прийняли бій з двома ворожими БТРами. Один ми підбили, але тут вони почали обстрілювати нас з мінометів, з дрона скидати бомбочки. Все ж ми відбили ту атаку. Але вони спішились і ще відпрацювали кулеметами. Коли я повернувся трохи назад до окопчика, то вже в нас було двоє вбитих і двоє поранених, і по мені теж міномет лупонув, уламок застряг в обличчі, – показує фото пан Володимир.

 

Супротивник відійшов, бійці почали викликати евакуацію.

 

– Наші хлопці приїхали на «мотовизі» (трофейній легкій броньованій машині, на якій встановлено кулемет, пояснює воїн. – Авт.), дали команду всій групі сідати, тому що ззаду вже підходили інші, – веде далі воїн.

 

Поранених поклали всередину машини – одному дуже ушкодило ноги і таз, а іншому великокаліберна куля розбила руку. «Двохсотих» також забрали. Володимиру Анатолійовичу перев’язали обличчя, він сів на «мотовигу» зверху, за водієм.

 

– Почали виходити через поле, маневрувати. Вже при виході з посадки з правого боку вдарили міномети і Віталік, водій, трохи лівіше узяв. Так ми ще й на міну наїхали. Водія вбило, вийшло нас троє «200» і вісім «300» з 14-ти. Я опинився в багнюці праворуч, зазнав вибухового перелому спини, побратими Вітька і Вася мене відрили. Добре, що в нас була з собою рація. Приїхала друга машина – евакуаційна, всіх нас туди поклали.

 

Повезли поранених у куп’янську лікарню.

 

– Дівчата зшивали мене просто у «швидкій». У якомусь населеному пункті з одної «швидкої» пересадили в іншу. Мости ж розбиті, то нас привезли, перенесли й далі на іншій «швидкій» повезли. Так за три чи більше пересадки й опинилися в харківському госпіталі. Мною зайнявся одразу ЛОР, бо погіршився слух, сітківка на одному оці… Там пробув трохи, тоді евакуаційним потягом доправили в Київ, – переповідає Володимир Духота.

 

Після кількамісячного лікування воїну дали на місяць реабілітаційну відпустку. Але й зараз панові Володимирові тяжко сидіти, він носить спеціальний корсет, лікарі сподіваються, що так вдасться уникнути операції на спині.

 

ГІРКОТА ВІД ВТРАТ І ЧУЖИХ ФРАЗ

 

Володимиру Анатолійовичу боляче розповідати про втрати багатьох побратимів на війні. І також гірко дізнаватися, що дехто узагальнено каже, мовляв, багато хто пішов туди гроші заробляти.

 

Сам поранений, але рятував побратима

 

35-річний водій-механік 20-го окремого батальйону спецпризначення новопетрівчанин Ігор Клебан 24 лютого 2022 року пішов до тероборони, а вже 12 квітня був у лавах ЗСУ.

 

 

– 29 липня ми прибули на Донбас. Четвертого серпня пішли на бойові позиції, де були до 8-го. Того дня по рації ми отримали повідомлення, що за нами на точку евакуації, її ще називають «точка вигрузки» (де лежать продукти та вода), приїде машина і привезе нам батарейки на рації, – пригадує Ігор Сергійович. – Просто на «точці вигрузки» нас міномети й накрили. Я встрибнув у ямку, а мій побратим не встиг. Чую, кричить: «Турнікет!» Я намотав йому один, другий. Побратимові трохи нижче коліна відірвало ногу. Він і зараз перебуває на лікуванні. А я від шокового стану навіть не відчував, що сам поранений, рятував побратима. Просто відчув, що наче ноги німіють.

 

Воїн розповідає, що вони мали бути на точці евакуації о 14:30. А о 14:35 вже зазнали поранень. Він припускає, що ворог підслухав розмову по рації. Побратима евакуювали одразу, а Ігор залишився.

 

– Вони поїхали, а я присів і відчув, що щось коле. Знімаю берці – а в мене уламки в ногах. Тоді знову приїхала машина та забрала мене – через кілька пунктів евакуації я опинився в Луцьку, де ці уламки вже дістали. Всі лікарі й медики дуже добре робили свою роботу, держава всім забезпечила.

 

16 вересня Ігор Клебан уже повернувся на службу у свій батальйон, де перебуває й зараз. Каже, що почувається нормально, часом тільки відчуває оніміння в ногах.

 

– Побратими, щоправда, кажуть, що став більш нервовим, – з усмішкою ділиться воїн. – Настрій зараз 50 на 50: і додому хочеться, і якнайшвидше закінчити цю війну. Воюватиму до перемоги.

 

Про рани фізичні і душевні

 

Один з тих, хто забезпечує злагодженість евакуації поранених, – 43-річний мобілізований сімейний лікар з Петрівської громади, молодший лейтенант Олексій Черняхівський.

 

 

– Я працюю фактично на останньому етапі евакуації, моє завдання – супровід поранених при перевезенні їх на подальше лікування, – розповідає Олексій Анатолійович. – Скажімо так: боєць зазнав поранень, йому надають першу (домедичну) допомогу та доправляють у медичний пункт. Там приймають рішення про доцільність та необхідність надання подальшої медичної допомоги на місці та в разі потреби доправляють на подальший етап евакуації. Я стикаюсь з людьми, яких евакуюють далі. Моє завдання довезти таких поранених з точки «А» в точку «Б» на подальше обстеження, лікування та реабілітацію з забезпеченням медичного супроводу, хай би в чому це проявлялось. Довезти як мінімум у тому стані, у якому вони перебували до транспортування. Рутинна робота, що повністю позбавлена героїзму, але від того вона не втрачає свою важливість.

 

Олексій Черняхівський розповідає: у його випадку, в процесі транспортування, обсяги надання будь-якої спеціалізованої допомоги (хірургічна, анестезіологічна тощо) суттєво обмежені, тому особливу увагу потрібно приділяти на етапі сортування поранених з метою оцінки доцільності перевезення в той чи той спосіб.

 

У більшості випадків транспортування поранених відбувається без ексцесів, але може статися й таке, що під час перевезення бійця в нього виявиться, наприклад, недіагностована чи прихована проблема, що буде потребувати негайного втручання. Хоча слід зазначити, що саме тяжких поранених возять окремі спеціалізовані бригади, які «заточені» на проведення інтенсивної терапії саме в процесі перевезення.

 

– Як приклад можу навести випадок, коли перед новим роком у потенційно стабільного пораненого в дорозі раптово відкрилася сильна кровотеча. Врятувало його те, що всі бійці перебувають під постійним медичним наглядом, і допомогу встигли надати миттєво. А другим чинником було те, що до прибуття залишалося приблизно п’ятнадцять хвилин. Відповідно до його потрапляння на операційний стіл минуло близько сорока хвилин, – каже лікар.

 

ПАРАЛЕЛІ З ДРУГОЮ СВІТОВОЮ

 

Олексій Черняхівський свого часу отримав спеціалізацію з психіатрії, він її не продовжував, працюючи сімейним лікарем, але зараз ці знання стали в пригоді, оскільки великий відсоток поранених має вже або буде мати в найближчому майбутньому саме ті проблеми, які належать до компетенції психіатра.

 

– Буває так, що минає менш ніж доба, коли людина потрапляє з «нуля» на евакуацію. Реакція на стрес може бути непередбачуваною, від затинання та збудження до сліз. Це абсолютно різні люди, не виняток міцні й кремезні на вигляд, найчастіше за все вони бачать смерть своїх товаришів. Те, що можна почути з розмов, справляє гнітюче враження, – ділиться медик. – Немає виїзду, щоб не було такого хворого, але загалом їх не більш ніж 10%, з мого досвіду.

 

У більшості випадків їм вдається допомогти – розмовою та заспокійливими препаратами.

 

На думку Олексія Анатолійовича, після війни в Україні буде величезна кількість людей з інвалідністю. На війні здоров’я можна тільки втратити, повністю або частково. Ситуація з людьми з інвалідністю нагадуватиме ту, що була після закінчення Другої світової війни, вважає лікар.

 

– Моя думка, що як тільки закінчиться війна, про цих людей масово забудуть,  – песимістично припускає Олексій Черняхівський.

 

Щоб цього не допустити, має бути дуже добре налагоджено безоплатну профільну допомогу – медичну, психологічну реабілітацію. Також потрібна буде дуже грамотна медійна та інформаційна підтримка, переконаний медик.

 

Поранені сподіваються, що їхньою долею цікавитимуться не лише рідні та друзі, а вся громада і суспільство.

 

– Хтось цю турботу відчуває, а декому такої уваги бракує. Це треба виправити. Тоді й існуватиме наша справжня єдність, яка підсилить і тих, хто допомагає, і тих, хто підтримки потребує, навіть якщо і не просить про неї, – переконаний наш захисник і земляк Володимир Духота.

 

Редакція «Київського моря» готова розповісти історії й інших земляків, які зазнали поранень на фронті. Звертайтеся за телефоном: +38 (098) 363 60 09

 

 

 

© Текст – Ольга Стукало
Фото з архіву героїв матеріалу