«Я шість годин їхав стоячи…»

Дата публікації: 28.11.2022

Діти громади – про війну, вимушену евакуацію та повернення додому

 

«Повітряні тривоги, перебої зі світлом, слабкий інтернет – але ми не жалкуємо, що вже тут». Так кажуть діти, які повернулися до Петрівської громади після вимушеного перебування за кордоном чи в інших регіонах України. Усі наші співрозмовники – учасники дитячого аматорського ансамблю «Калинове намисто», мешканці Нових Петрівців. Вони розповіли, як складнощі виїзду принесли їм водночас нові знання та знайомства

 

«ВОНИ НАС ПРИХИСТИЛИ, А МИ ЇМ ВСІЛЯКО ДОПОМАГАЛИ»

 

– Уранці мама прийшла будити брата. Я подумала, що це, аби він не проспав роботу, й нічого не запідозрила. Але потім мама в сльозах сказала: «Війна почалася. Швидко збирайте свої найважливіші речі й на вихід», – схвильовано пригадує ранок 24 лютого 13-річна Анастасія Гайдар.

 

Того дня родина бачила над своїми головами російські ракети та літаки, ховалася в будинку знайомих, а наступного ранку вирішила виїжджати в безпечніше місце.

 

– Тато приготував хліб, ми узяли якісь продукти й поїхали просто в нікуди. В дорозі я попросила їсти. Тато каже: «Настю, потерпи, тому що, може, це останні харчі». Я намагалася спати, щоб не хотілося їсти. Знайшли знайомих, які жили на Львівщині, поїхали туди. Нас добре зустріли, нагодували й облаштували. Там ми готували відрами вареники й голубці для ЗСУ, якщо бракувало машин, то й розвозити намагалися. Всіляко допомагали господарям дому. Додому повернулися наприкінці березня. Першим ділом я обняла бабусю з дідусем, вони розплакалися. Зайшла в дім і не впізнала його, тому що всі вікна були зашторені покривалами. Після того ми вже чули й вибухи, й повітряні тривоги, але це сприймається вже не настільки емоційно, – ділиться Анастасія.

 

 

– Перше, що я зробив, коли ми повернулися додому, – обійняв свого собаку, – каже Олександр Володько

 

Олександрові Володьку також 13. Він так само бачив над своєю хатою гвинтокрили з російським десантом. Родина виїхала на Хмельниччину, де пробула приблизно місяць.

 

– Нас пустили в хату прості люди. Інші сусіди приносили нам молоко, давали банки сала, інші гостинці. Ми поїхали додому, коли ситуація заспокоїлася, вже не було вибухів поруч. Перше, що я зробив, коли ми повернулися додому, – обійняв свого собаку, – каже хлопець.

 

«ПРИЙМАЛИ НАС НЕ ЯК БІЖЕНЦІВ, А ЯК ДАЛЕКИХ РОДИЧІВ»

 

13-річна Лілія Фадєєва більш ніж пів року пробула в Польщі.

 

 

– У першу неділю повномасштабної війни через нас летіло дуже багато гвинтокрилів і літаків. Ми з погреба це все добре чули, – пригадує дитина. – Тому вирішили, що тимчасово поїхати до Польщі – це хороша ідея. Ставлення до нас було суперове, поляки виявили солідарність з нами. Ми познайомились з цікавими людьми, відвідали багато місць. Я навчалася й у польській школі, й у своїй. Це корисний досвід на все життя. За інших умов я, мабуть, ніколи б не пробула пів року за кордоном. Було сумно розлучатися з власниками нашого тимчасового житла. Та все-таки вдома мені спокійніше, тому що я з рідними й тут є велика підтримка.

 

Олександр Соць з Валків (район Нових Петрівців, а раніше – окреме село) також каже, що з першого дня війни ховалися в погребі.

 

 

– Було дуже моторошно, ми чули звуки вибухів. 9 березня ми вже не могли це терпіти, вскочили в поїзд і поїхали в нікуди. Вже в поїзді дізналися, що їдемо на Львів, зраділи. Ми сиділи на дерев’яних лавах. Я шість годин їхав стоячи, бо там були літні люди, і я поступався їм місцем. Після цього в мене дуже боліли ноги. Поки ми їхали, тато зв’язався зі своїм знайомим і той сказав, що наша сім’я моє приїхати до нього в село Бібрка на Львівщині. Нас прихистила дуже добра родина, – ділиться хлопчик.

 

За п’ять днів автобусом поїхали до Польщі. Там жили в селищі біля Варшави в дідуся пана Гацика й пані Терези, брата та сестри.

 

 

– Вони прихистили нас і допомагали, чим могли. На другий місяць ми знайшли собі друзів, до них щодня ходили грати у футбол. Це хлопчик Адам і дві його старші сестри. Якби не вони, мені було б дуже нудно в Польщі. Нас гарно прийняли, я таких добрих людей ще не бачив. Коли ми просто йшли вулицею, різні люди нам пропонували допомогу. Пробули в Польщі майже пів року. Взагалі війна – це дуже погано для всього людства, – каже Олександр.

 

– В дорозі я попросила їсти. Тато каже: «Настю, потерпи, тому що, може, це останні харчі», – ділиться Анастасія Гайдар

 

13-річна Вікторія Шутун розповідає, що спочатку їхня родина переїхала з дому подалі від головної дороги в Нових Петрівцях, потім до Кропивницького, а вже звідти через Умань та Львів – до Польщі й далі до Німеччини.

 

 

– Через волонтера нам знайшли житло. Ці люди нас тепло прийняли, погодували. Сприймали нас не як біженців, а як своїх далеких родичів. Ми жили з комфортом, одяг нам купували, в школу відправили. Я вивчала німецьку мову, познайомилася з класними людьми, ми досі спілкуємось. Ми повернулися на початку червня. Але наші нові друзі й зараз запитують, як у нас справи та чи ми не збираємось знову до них їхати, бо вони не здають нікому цей дім і готові завжди нас прийняти. Мені сподобалося в Німеччині, але
все одно дуже хотілося додому.

 

Діти діляться, що з радістю повернулися до занять співом після повернення додому.

 

 

– Ми почали записувати відео, вчимо пісні. Наша керівниця Альона Сивоха-Іваненко намагається нас підтримувати. Ми тут як одна маленька сім’я, – каже Анастасія Гайдар. – 20 вересня «Калиновому намисту» виповнилося 5 років, і Альона Степанівна сказала, що ми по-справжньому відсвяткуємо ювілей після Перемоги. Чекаємо з нетерпінням!

 

Текст і фото – Ольга Стукало