«Коли було страшно, ми сміялись»

Історії наших земляків, які зараз захищають Україну на передовій

 

Нальоти авіації, артилерійські обстріли, танкові атаки, прориви ворожої піхоти, фосфорні, газові атаки – щодня наші воїни ризикують своїм життям на передовій. Понад три сотні жителів громади зараз зі зброєю в руках захищають нашу Батьківщину, нашу незалежність, вільне майбутнє нашої країни та наших дітей. До вашої уваги історії чотирьох бійців, по одному з кожного села громади, які нині на фронті наближають нашу перемогу

 

«Віру в перемогу зміцнює підтримка людей»

 

 

Володимир Зайченко, 43 роки, житель Нових Петрівців, головний сержант батальйону, командир відділення другого взводу охорони:

 

– 24 лютого я вступив до тероборони громади, пізніше, як військовозобов’язаний, пішов до військкомату. Був призваний у ЗСУ. Пройшов навчання у 95-й штурмовій бригаді, потім нас відправили на схід України.

 

Ми тримали лінію на Ізюмо-Слов’янському напрямку, але війська російської федерації накрили нас дуже щільним артобстрілом. Я був на спостережному пункті й поруч зі мною розірвався снаряд. Мене поранило – осколок зачепив праве плече, отримав контузію. Тому зараз ще на лікуванні в шпиталі. Вже почуваюся краще. Лікарі намагаються поставити всіх у стрій. До військовослужбовців ставляться з особливою повагою, на будь-які скарги одразу звертають увагу. Всі воїни тут – на першому плані.

 

Ми й на блокпостах стояли, і на спостережних пунктах, щоб не заходили ДРГ. Головне завдання – не здати ні метра нашої землі.

 

Не занепадати духом допомагає підтримка сім’ї та взагалі народу. Мені здається, після 24 лютого наші люди змінилися, стали більш згуртованими, намагаються допомогти, хто чим може. Хто волонтерить, хто вступає до Збройних сил, хто гроші переказує.

 

Я борюсь, щоб ми були вільними. Щоб наші сім’ї, діти жили в повній безпеці. Я батько трьох дітей, вони постійно сумують за мною, менші навіть плакали, коли зі мною не було зв’язку п’ять, сім днів, дуже переживали. Адже ворог передусім намагається зруйнувати всі вежі мобільного зв’язку. А ще за цей час у мене онук народився, я його ще й не бачив.

 

Переконаний, що ми переможемо. Заходиш у соцмережі, бачиш, що різні люди підтримують наші Збройні сили – і твоя віра зміцнюється. Підтримка людей дуже важлива. Навіть звичайний такий напис «Віримо в ЗСУ» підносить дух.

 

«Настрій у всіх бойовий»

 

 

Олександр Любін, 39 років, житель Старих Петрівців, сержант, водій-заправник:

 

– Зараз я на сході України, у складі 66-ї окремої механізованої бригади. Те, що в нас було у громаді з 24 лютого й тривало приблизно місяць, тут відбувається постійно. До нас від ворога долітає все, що можна, перебуваємо в 30-кілометровій зоні від нього.

 

Коли почалася війна, я нікуди не тікав, ми з дружиною лишилися вдома, тільки бабусю з сином відправили за кордон.

 

Днями виповниться три місяці, як я у війську. Забезпечені ми нормально. Єдине, що не все видали сучасне – наприклад, я отримав якусь ще радянську каску, що мені лише на маківку поміщається. Але тут допомогла наша громада. Дуже дякую старості Старих Петрівців Олені Антонюк, передав їй свої прохання до громади, й питання було вирішено буквально за кілька днів.

 

Служу з людьми з усієї України – з Житомира, Умані, Черкас… Зі Старих Петрівців нас троє – ми призивались в один день разом з двома товаришами.

 

Спілкуюсь з родиною так: зранку відправляю «+» і увечері «+», може, ще два слова: «живий, здоровий».

 

Настрій у всіх бойовий. Хочемо відтіснити ворога з нашої території. Дуже підтримує гумор, він з нами 24/7.

 

Ми стоїмо за Україну, щоб моя дружина та дитя, щоб діти всієї нашої країни спали спокійно. Якби не вірив у нашу перемогу, я б тут не був.  Так само як і всі побратими. Якщо не ми, то хто?

 

Все буде Україна!

 

«У нас тут усе по-братерськи»

 

 

Олег Музика, 38 років, житель Лютежа, заступник командира взводу, молодший сержант:

 

– До початку повномасштабної агресії я займався приватним підприємництвом. Але в мене батько військовий, майор у відставці, він відповідно мене виростив. Спочатку ми разом з тестем Володимиром Кадрашом пішли в тероборону, чергували в Лютежі під лісом, але нам здалося, що цього замало, щоб перемогти. Пішли служити в ЗСУ: прийшли у військкомат о 10 ранку та вже о 12 поїхали в навчальну частину.

 

Зараз ми перебуваємо за 800 метрів від ворога на сході країни. Живемо в бліндажах, які копаємо собі самі. Нам допомагають, зокрема й земляки: Радіон Старенький надіслав нам тепловізор, 400 метрів кабелю на всі бліндажі, Борис Редько, Артем Макуха двічі приїжджали та потрапили тут під мінометний обстріл. Також допомагають інші волонтери. Завдяки таким людям, як вони, ми нічого особливого не потребуємо.

 

Ми так і несемо службу разом з тестем. У нас тут все по-братерськи, один за одного стоїмо. Пережили дуже багато разом.

 

Нещодавно, коли ми були у своєму розташуванні, нас накрило мінометним обстрілом, розгромило казарму. Ми ховалися всередині під бетонними монолітними сходами. Можливо, хтось викрив нашу позицію. Тоді було страшно, але ми сміялись. Узагалі на війні всім страшно, але що робити?

 

Я воюю заради своєї родини та України. Синові цього року виповниться 8 років. Він дуже сумує, але все розуміє. Діти зараз дуже просунуті. Тож ми захищаємо свою країну, щоб уся територія, наша мова й культура залишалися українськими, і ніхто на них не зазіхав. Бо наша нація – козацька, і ми не дозволимо, щоб нами володіли.

 

Ми обов’язково переможемо! Невідомо, скільки ще доведеться докласти сил і зусиль для цієї перемоги, але врешті-решт вона буде за нами. Тому, що ми воюємо за Батьківщину, а вони – за матеріальні цінності (пральні машинки, унітази, жіночу білизну…).

 

«Зробити хоча б крихітний внесок в історію»

 

 

Віталій Мазниченко, 36 років, житель Гути-Межигірської, водій стрілецької роти:

 

– Були обстріли, часом дуже сильні, коли згорала вся техніка. Бойових зіткнень я тут ще не мав, зараз триває війна артилерії.

 

Взагалі 16 лютого я мав їхати в Нідерланди на роботу, але через розмови про те, що буде війна, відпросився ще певний час побути вдома. Тому застав війну в Гуті-Межигірській. Родина мене не відпустила 24 лютого у військкомат, тож у перші дні облаштував місце в погребі, де могли спати діти. А вже коли почалися авіаобстріли, відправив сім’ю за кордон і пішов служити до 72-ї бригади. Але потрапити в армію було важко, оформити документи допоміг командир, з яким я служив у 2014-2015 роках. До нього й поїхав служити зараз. Ще коли була АТО, я мав дві ротації в зону бойових дій: це Слов’янськ, Фащівка, Чорнухине, Дебальцеве, потім ротація в Чонгар, де ми мінували мости, через, які, на жаль, у 2022 році зміг перейти ворог. Потім – Авдіївка, Опитне, Донецький аеропорт. Тоді демобілізувався й жив цивільним життям, заробляв непогані кошти.

 

До речі, серед моїх побратимів зараз дуже багато айтівців, які повідвозили жінок, кинули роботу та пішли служити. Всі в моїй роті воюють не за гроші – в них зарплата була в декого по п’ять тисяч доларів, ми купували дуже багато техніки власним коштом. Я сам заробляв три тисячі євро, так само міг виїхати. Але краще бути тут.

 

Ті, хто воював ще до 2022 року, розуміють, що іншого виходу немає. Або ти в окупації помреш, або треба було тікати – але як потім дитині, та й іншим в очі дивитися, або ти в бою помреш. Краще померти в бою. Тому що всіх атошників на захоплених територіях знищують. Так само вони б мене закатували, якби зайшли в село.

 

Я воюю за майбутнє своєї дитини. Щоб вона жила в Україні так, як живуть люди в країнах Західної Європи.

 

Вважаю, всім українцям треба вірити тільки в перемогу, не впадати в зневіру, дозувати новини, підтримувати близьких. Я часто думаю про людей, які були в Бучі – мені здається, їм було набагато гірше. Слід підтримувати одне одного, не ділити на того, хто воює, а хто ні, не сваритися через мову. Переконаний, що нове покоління українців уже буде іншим, кращим – для цього й треба боротися.

 

Головне – хочеться вижити й подивитися, як путін здохне. Ця війна увійде в історію і дуже приємно бути хоча б крихітною її частинкою.

 

Редакція «Київського моря» готова розповісти історії й інших земляків, які зараз захищають нас на передовій. Звертайтеся за телефоном:

📞 +38 (098) 363 60 09

 

© Фото надані героями матеріалу