Російські обстріли, руїни й смерть дитини…
Дата публікації: 25.05.2022
Як Петрівська громада пережила перші місяці війни
Ураган війни, на жаль, пройшов і по Петрівській громаді та приніс чимало руйнувань. Російські ракети й артилерійські снаряди пошкодили понад 120 будинків, 35 хат знищено повністю. Журналісти «Київського моря» об’їхали всі села нашої громади й на власні очі побачили наслідки «вітань», які залишив «русскій мір». Деталі в нашому репортажі
Згоріло все: хати, будівлі й машина
Так сталося, що з усіх сіл Петрівської громади найбільше постраждало найменше село – Гута-Межигірська. Тут практично не залишилося жодного цілого домоволодіння: 19 хат знищено повністю, ще понад 20 будинків мають серйозні пошкодження. Попри численні обстріли й значні руйнування, у селі постійно залишалося майже сорок людей, і це диво, що ніхто не загинув.
– У селі, мабуть, не залишилося жодного цілого вікна, – з сумом розповідає місцева мешканка Наталія Ковнацька, яка показує нам село, точніше те, що з ним сталось після російських обстрілів.
Прошиті кулями паркани, понівечені стіни будинків, пошкоджені дахи, майже повсюди видно наслідки пожеж – такий зараз вигляд має Гута-Межигірська.
– Отут була яма від влучання ракети, діаметр воронки, мабуть, був десь півтора-два метри, – показує Наталія на дорогу, якою йдемо, – але ми її вже засипали.
Разом з Наталією прямуємо в кінець вулиці Силкіна. Вона приводить нас на згарище.
– Зараз ми знаходимося на подвір’ї Порохні Василя Володимировича. Це житель Гути-Межигірської, який тут народився, прожив, побудував будинки. Було в нього майно, господарство, корова була, кури… Ну дуже багато господарства було, – говорить Наталія, показуючи нам руїни. – Він господарював із дружиною тут весь свій час, виховав дітей… І сьогодні це все, що залишилося від наступу, від агресії військ російської федерації.

Дві хати, сарай, господарчі будівлі, автівка – все згоріло. На початку березня тут рашисти знищили все. Що не було знищено вибуховою хвилею, спалено пожежею.
15 років будували, а втратили за мить
Йдемо далі. Впадає у вічі двоповерховий будинок без даху й вікон, самі голі стіни. Як згодом виявилося, це – хата матері-героїні Уляни Онищенко, в якої восьмеро дітей.

– 24-го числа (ред. – лютого) почали летіти вертольоти сюди, над нашою хатою… Штук 30 було. А 25-го числа вони вже почали тут війну нам. Ми були до 8-го числа тут, 13 днів сиділи в погребі, – пригадує ті події Уляна Миколаївна. – 12 людей сиділо в погребі, серед них п’ятеро дітей було своїх і двоє – чужих. З 24-го не виходили з погреба, тому що бомбили… Іноді тільки заходили в хату, готували їсти. Коли не стало світла, готували на каміні, добре, що він у нас був. Діткам варили кашу, в нас маленька дівчинка була, якій один рік, чужа, дочка забрала з собою.
Згодом пані Уляна разом із дітьми таки була змушена виїхати з села. 8 березня прийшов до неї зять і сказав збирати речі, бо є загроза, що в село зайдуть росіяни. А чоловік із сином залишилися корову доїти… Хату зруйнували 14 березня, о 5-й ранку в неї влучив снаряд, і вона згоріла. Сусіди встигли прибігти й випустити корівку з сараю.
– Я дуже хотіла повернутися додому, дуже плакала, тому що в хаті залишилось усе. Я поїхала була в тому, в чому й була вдягнута… – з болем розказує Уляна.
Багатодітна родина Онищенків будувала хату майже 15 років. Збирали гроші всі гуртом. Лише близько року тому утеплили хату.
– У мене було чотири корови, збирали копійку до копійки, щоб побудувати будинок. Ходила, шукала, де дешевше знайти матеріали. Всі кімнати, всі речі, що були в нас, просто знищені. У дітей у кожного була своя кімната – і на першому, й на другому поверсі, ми з чоловіком на першому жили. Старалися робити все так, «щоб було як у людей», щоб не казали: як багатодітна сім’я – то бідні. А старалися, щоб було все для діток, – зазначає Уляна Онищенко.
Нещастя прийшло й до Володимира Грицаєнка. Його хату зруйнували вщент – під фундамент. Уціліла лише піч із димоходом (головне фото до цієї публікації).
– Хіба можна мирне населення так обстрілювати?! – обурюється дідусь, – усе понівечили. Ви пам’ятаєте твір Тараса Григоровича Шевченка, пам’ятаєте, – «Розрита могила»? «Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?» Що вони тут шукали?! Не своє шукали, а наше…
У Володимира Івановича в хаті була кухня, дві кімнати: ліворуч від печі – одна кімната, а праворуч – друга. У будинку було водяне опалення.
– Так понівечили… Дивіться! Навіть відірвало котел, колесо пробило. Це якоюсь касетною бомбою було завдано удару… Подивіться, якої товщини оцей стовп, – показує Володимир Грицаєнко на товстий металевий стовп, який тримав ворота, – наскрізь його пробило! Подивіться… Це фашистський почерк!
Одні руїни, навіть туалету не лишилось. Ворота посікло осколками, все в дірках.
Повертаючись з Гути, заїжджаємо до Лютежа. Там десь два десятки хат пошкоджено. Хоч і села розташовані поруч, але Лютежу пощастило більше.
Трагічний день
17 березня 2022 стало трагічним днем для Петрівської громади. Тоді рашисти за кілька хвилин до 14 години з інтервалом в одну хвилину запустили дві ракети. Одна влучила в багатоквартирний будинок у Нових Петрівцях, через що загинула дитина, а інша поцілила у город приватної садиби у Старих Петрівцях. Там, на щастя, ніхто не загинув.
– З цивільних ми маємо одну жертву, – розповідає на місці трагедії Петрівський сільський голова Радіон Старенький, – якраз ми стоїмо біля цього будинку восьмиквартирного, де загинула дитина – дворічний хлопчик.

Ракета повністю зруйнувала ту частину квартири, де спала дитина. Мама хлопчика з іншою дитиною перебували в сусідній кімнаті – вони залишились живі.
Зовсім поруч дитсадок «Петрик», який ще не введений в експлуатацію. Вибухова хвиля від удару ракети повибивала в ньому вікна, близько 40 % потребують заміни.
Друга ракета впала у Старих Петрівцях. Тут усі живі, проте шкоди від обстрілу теж чимало.
– Приблизно глибина була 5 метрів, ширина – десь до 12 метрів, – так місцевий мешканець Юрій, який живе по сусідству, описує розміри воронки, що утворилася внаслідок влучання ракети. – Скоріше за все, це була ракета класу «повітря – земля»… Зруйновані всі вікна, пошкоджений дуже дах. Тут дерев’яна будівля – постраждала теж капітально.

Пошкоджені й сусідні будинки. Старопетрівчани кажуть, що дуже погано, що прилетіла ракета, але дуже добре, що в город, бо інакше точно загинули б люди…
Снаряд… на сніданок
Постраждав будинок і в подружжя Осінських, яке також живе у Старих Петрівцях.
– Ми якраз поснідали, з чоловіком сиділи на дивані. І воно як грякнуло, то все скло полетіло нам в обличчя, бо ми сиділи навпроти вікна. Ось так це і трапилося. Ми за 15 хвилин зібралися й бігом звідси побігли, бо я була в паніці, – згадує Євдокія Осінська. – У нас підвал був. Ховалися в підвалі. А це ми не думали, що воно так різко станеться. Десь, мабуть, «Гради» пішли, і воно як бухнуло – аж хата піднялася!
Кому відшкодують збитки?
За словами Петрівського сільського голови Радіона Старенького, у Петрівській громаді від російських обстрілів загалом постраждало понад 120 будинків.
– На сьогодні від мешканців будинків, які були пошкоджені, оформлені належні звернення, відповідні документи подані до Національної поліції. Також сільською радою проведене актування цих об’єктів, сформовано відповідний реєстр, згідно з яким передбачається виділення коштів з державного бюджету на відновлення винятково вікон і покрівель у тих об’єктах, в яких потрібно тільки ці роботи провести, – зазначив Радіон Старенький. – Якщо, звичайно, повністю зруйнований будинок, поки що про його відновлення не йдеться. Пізніше, зрозуміло, це буде вирішуватися.
Бережіть себе
Війна, на жаль, триває. Ми всі сподіваємось, що громаду більше обстрілювати не будуть і нового наступу росіян на Київ теж не буде. Наразі цілковиту безпеку гарантувати ніхто не може. Влада громади просить усіх без нагальної потреби поки не поспішати повертатися в наші села, особливо це стосується жінок та дітей.
Текст і фото – Михайла Малініна
Читайте також

Ця чарівна купальська ніч

Півонії, обійми і донати для фронту

«Якщо загину, нехай мене поховає дядя Коля»

Від футболу до таборів закордоном

Запустити серце — врятувати життя

Два роки чекали на диво
Два роки чекали на диво
Забрала хвороба
Право на власне майбутнє
Вимір відповідальності
Пам’ять, що гартує, та відповідальність, що рятує
«Плани, яким не судилося здійснитися»
«Завжди допомагав товаришам»
«На нього завжди можна було покластися»
Загинув на Донеччині за Україну