Надія Кирієнко: «Вишивання зцілює душу»

Надія Михайлівна все життя провела у Лютежі. Після школи закінчила технікум радіоелектроніки. Тридцять три роки відпрацювала у сільській раді начальницею військово-облікового столу. Виростила трьох дочок. А на пенсії почала вишивати. Її роботи прикрашають місцевий Храм Різдва Пресвятої Богородиці, оселі рідних і друзів. А дім самої майстрині став справжнім музеєм

– Надіє Михайлівно, як давно ви вишиваєте?
– Стала вишивати, коли пішла на заслужений відпочинок. А до цього – щодня на роботі, троє дітей, город, хвора свекруха. Не до того було. Вільний час намагалися разом із сім’єю проводити. Нові місця подивитися – всю Україну об’їздили. Завжди на виставки квітів ходила. Вистави, музеї. Вдома просто сидіти не доводилося.

– А тепер ви на пенсії, і це внесло свої корективи?
–Так, я вийшла на пенсію взимку, нічого було робити. Я просто сиділа. Й дійшло до того, що був нервовий зрив. Тридцять три роки я пропрацювала у сільській раді. День у день виходила на роботу, а тоді сіла, бо просто нічого робить. І моя мама, Царство душі її (вона вишивала, і моя бабуся теж вишивала), говорить: «Бери вишивай». Знаєте, це врятувало мене. І я почала вишивати запоями. Знаю, що чоловік із роботи прийде, а мені треба щось приготувати їсти, а в мене тут вишивається, і так складно йде. Думаю, от швиденько – і так до ночі. Влітку ніколи зараз вишивати. А тільки настає осінь, впорались із городом, так я сідаю за вишивку.

– Виходить, що вишивання врятувало вас під час нервового зриву?
– Так, клопітка робота, але того варта. Так, щоб сидіти і нічого не робити, не можу. Треба, аби весь час руки щось робили. Коли помер тато, мама дуже плакала. Нічим її не могли заспокоїти. А я в Почаєві купила ікони й попросила маму вишити для мене рушник на ті ікони. Вона погодилася. А потім сказала: «Боже, ти мене врятувала». Вона мені вишила рушник, сестрі – і так заспокоїлася. У неї була хвороба Паркінсона. Вона не могла, бідненька, ту ниточку всунути, а все одно вишивала.

Тисяча доларів за вишиту ікону

– Ваш дім став справжнім музеєм…
– Я вже 15 років на пенсії. За цей час багато вишила, тому зараз безліч своїх робіт дарую. Знайомим, кумам, хрещеникам, однокласникам. Якісь серветки вишиваю до свят. До Великодня вишила цілу купу – роздарувала. Грошей не треба мені, просто на добру згадку про мене. Церкві подарувала три великі рушники. Треба було вишити «Христос народився! Славімо його!», «Христос серед нас» – і ще до Благовіщення. Отець Андрій, як треба, питає, чи можу зробити, – я вишиваю.

– Ікони?
– Було 35-річчя Вишгородського району, я вишила тоді першу велику ікону дітям, вони переходили до нового будинку. Це був їм на добру долю мій оберіг. Один чоловік сказав: «Я вам даю тисячу доларів, тільки продайте мені». Я запропонувала йому вишити іншу ікону, але то буде нескоро. А цю я робила для своїх дітей, вклала туди душу – і не продала її.

– Скільки часу треба, аби ікону вишити?
– Найдовше вишивала Сікстинську Мадонну – чотири місяці. Велика ікона, дуже дрібним хрестиком. А якщо наполегливо сидіти, за місяць-півтора можна велику (60х50 см) ікону створити. Але це треба сидіти й тільки вишивати.

– То ваші роботи можна купити?
– Загалом на продаж не роблю. Але на одне весілля вишила три рушники. Моїй старшій внучці – 21 рік. Для неї вишила п’ять рушників і серветки – весь набір в одному тоні лежить у мене, чекає на весілля.

Чаювання з портретом Кобзаря

– Чи бувало, щоб якась робота не вдавалася?
– Одну роботу починала, закидала й таки викинула – грузинська ваза. Таке рябе виходило. Може, треба було її однотонною зробити. Чимало вишила, не сподобалося – й викинула. А так, якщо беруся за роботу, то таку, щоб мені подобалася, лише тоді починаю вишивати.

– Які улюблені сюжети?
– Багато квітів, природи, ікони; є вовки, портрет Шевченка. Була річниця, дочка каже: «Ти портрет вишила, рушника повісила, тоді ми йдемо до тебе чай пити». Спекли торт – святкували день народження Кобзаря. Крім картин, вишиваю подушки, рушники, серветки. Схеми купляю на базарах. Буває, що кольори сама добираю. Іноді запропоновані кольори мені не подобаються, я їх міняю, аби були мені до душі.

🟢 Марія САМАНЮК. Фото – Олександр ЦИПЕНЮК